Украинская Баннерная Сеть
на главную
  ФОРУМ

  ФЕДЕРАЦИЯ
  ШАХМАТ КИЕВА
 
   
   
   
ХРОНИКА
ТУРНИРЫ
РЕЙТИНГИ
ИНТЕРВЬЮ
ВИЗИТКИ
ШКОЛА
САЙТЫ
книжный магазин
ПОСЛЕДНИЕ ОБНОВЛЕНИЯ      
19.04.2017
Турниры
Неделя шахмат: украинки на чемпионате Европы, интервью Ушениной и победа Вовка (обзор мг Михаила Голубева)
18.04.2017
Турниры
Турнир для шахматистов 4 разряда и безразрядников
31.03.2017
Школа
«ШАХОВИЙ ГЕТЬМАН»-2016: підсумки і поіменне голосування
28.03.2017
Турниры
Запрошуємо на серію кваліфікаційних турнірів!
23.03.2017
Турниры
Шахматный клуб "Киевский Каштанчик" снова примет участие в фестивале KidsCampFest
Юхим Лазарєв
футбольний шахіст
Анатолій Волков / дипломна робота,  05.11.2013
ДОВІДКА

Юхим Маркович ЛАЗАРЄВ

Народився 28.11.33 року в місті Києві. Освіта: вища (Київський університет імені Тараса Шевченка, факультет журналістики, 1957 р., диплом з відзнакою).

Основний фах: спортивний журналіст (1958 — 1973: газета «Молодь України»: літпрацівник, старший літпрацівник військово-спортивного відділу, постійний футбольний і шаховий оглядач. 1973 — 2008: «Спортивна газета»: заввідділом листів і масової роботи, заступник відповідального секретаря, відповідальний секретар, з 1994 р. заступник головного редактора. 2008 – 2012: газети «Молодь України» та «Український футбол». Лауреат творчих конкурсів журналів «Україна» (1970 та 1979 рр.) і «Старт» (1992 р.).

Відзнаки: медалі «За доблесну працю» (1970), «Ветеран праці» (1983), Почесна грамота Кабінету міністрів України «За високий професіоналізм» (1999).

Хобі: шахи. Майстер спорту (1960). Віце-чемпіон СРСР у складі команди ДСТ «Авангард» (1961), чемпіон Києва та віце-чемпіон України (1963), тренер збірних України на командних чемпіонатах СРСР (1958, 1962), командному чемпіонаті СРСР серед юнаків 1960 (перше місце), Спартакіад народів СРСР 1963, 1967 (третє місце).

Автор книг: «Шахи» (одна з книжок серії «Бібліотека громадського тренера», 1967), «Сицилианская защита» (1970, Москва), довідники-календарі «Футбол-72» та «Футбол-73», «Гросмейстер Леонід Штейн» (1978), «Леонид Штейн» (1980, Москва), «Творчість шахістів України» (1982), «Комбінації і пастки в шахах» (1984), «Приключения шахматной короны» (1998). Укладач і редактор довідників-календарів «Футбол-72» та «Футбол-73».

Захоплення: українська пісня — класична, народна, сучасна.

ПЕРЕДМОВА

«… Юхим Маркович Лазарєв — людина, яка понад півстоліття працює в журналістиці. Для української спортивної преси журналіст і шаховий майстер Лазарєв — особистість знакова. Недаремно молоде покоління називає його Патріархом шахової журналістики. За багато років роботи в «Молоді України» і «Спортивній газеті» з-під його пера вийшли тисячі статей і добрий десяток книжок не тільки про шахи (до речі, багато з них вийшло і в інших країнах), але й, зокрема, про футбол. Його енциклопедичні знання та своєрідний гумор є фірмовою ознакою його творчості. У Лазарєва у підтексті завжди не менше, ніж у тексті, а це — теж ознака вищої майстерності.

Майстер Лазарєв — у цьому словосполученні дуже багато. Це і його шахове звання, і дещо більш філософське. Він справжній Майстер у високому значенні слова. І хоча Лазарєв ніколи не був на перших ролях у кар’єрному зростанні, його спритніші колеги завжди знали, що за Гамбурзьким рахунком він — справжній.

Про Юхима Марковича скрізь казали, що він, унікальна людина, ніколи не зробив нічого для себе. Він так і не став заслуженим журналістом України, хоча це звання одержало багато людей, значно менше гідних його, ніж Лазарєв. Зате він — почесний працівник фізичної культури і спорту України — таке коротке резюме передувало інтерв’ю з нагоди 75-річчя Юхима Марковича Лазарєва у його рідній «Молоді України» 2008 року. Автор того матеріалу, міжнародний майстер з шахів і визнаний спортивний журналіст Петро Марусенко, зізнався, що знайомий зі своїм співрозмовником понад 30 років.

Незабаром, восени, Юхиму Марковичу виповниться вісімдесят, відтак чергову спробу якомога детальніше розкрити особистість Майстра доречно присвятити саме до цього свята. П’ять років мого особистого знайомства з видатним журналістом і спортсменом мають у цьому допомогти. Наразі ж вони цілком дозволяють підтримати колегу, який змолоду мав прізвисько «футбольний шахіст», називаючи його також Майстром з великої літери.

ПОЧАТОК ШЛЯХУ

Насамперед, у житті Юхима Марковича варто виокремити одну зі стежок, з якої він не звертав по сьогодні — із самого дитинства він почав захоплюватися шахами. Що дала йому клітчата дошка? Судіть самі: хобі, всесоюзне визнання, як спортсмена — одного з небагатьох шахових майстрів спорту СРСР в Україні на перетині п’ятдесятих і шістдесятих років минулого століття, популярність і авторитет, як журналіста й автора чималої кількості книг та статей про шахи, і навіть кохану дружину, також шахістку, з якою вони живуть у шлюбі ось уже майже 48 років. Правда, цього достатньо, аби споглядати за життям Юхима Марковича, крім усього, ще й крізь шахову призму?

А захоплення цією грою в нашого героя зародилося в Алма-Аті, де він з матір’ю Євдокією Михайлівною Ходун перебували в евакуації у воєнні роки. Як і у всіх дворах того часу, підлітки дуже полюбляли грати у шахи, тож вирішив якось спробувати свої сили і Юхим. Шахи йому сподобалися, тож коли сім’я Лазарєвих повернулася до Києва (батько повернувся з фронту майором із трьома орденами та кількома медалями і віднайшов свою сім’ю), він почав ходити до шахового гуртка Палацу піонерів, і дуже швидко почав одержувати розряди — від п’ятого до першого. «Шахи, можливо, допомогли мені зі здоров’ям. Тому що в п’ятому класі я дуже серйозно захворів, через що не ходив до школи впродовж чотирьох років, закінчив екстерном 5 — 8 класи», — згадує Юхим Лазарєв. — «Але весь цей час я грав у шахи з приятелями, які до мене приходили. Батьки навіть влаштовували в нас удома змагання, щоб мене якось привернути до гри. Вони вважали, що шахи мене взагалі лікують. Тож коли я нарешті пішов у дев’ятий клас школи, вже остаточно одужав і був сильним шахістом — першорозрядником. Потім став кандидатом у майстри спорту, призером чемпіонату Києва серед дорослих. Школу закінчив із срібною медаллю і був одним із найсильніших гравців Києва. Став чемпіоном України серед юнаків, грав за юнацьку збірну нашої республіки, яка двічі здобувала на чемпіонаті СРСР срібні медалі. Коли потрапив на факультет журналістики Шевченкового університету (його, як і школу, закінчив з дипломом із відзнакою), в мені поєдналися два фронти: один — шахи, другий — журналістика. На них воюю і досі».

Цікаво, що не лише шахи підкорили серце юного Юхима, а й футбол. Так, його першим матчем, за яким він спостерігав з трибун стадіону, був поєдинок чемпіонату СРСР 1940 (!) року між київським та московським «Динамо», в якому господарі, до прикрості корінного киянина, програли — 0:7 (ця поразка досі залишається найбільшою в 85-річній історії столичного футбольного гранда). «Я до останнього не хотів слідувати прикладу більшості вболівальників, котрі потрохи залишали стадіон. Сидів на лавці, вірив і чекав із нетерпінням, що українці заб’ють хоча би один гол, але цього не сталося. Батько теж чекав, а от мати, вчителька однієї зі шкіл, пригадую, хотіла піти, кажучи: «Ганьба! Що це взагалі таке?! Ходімо звідси!».

Отож, шахи і футбол (у своїй журналістській кар’єрі Майстер був широкопрофільним фахівцем, пишучи і на суспільно-політичні теми) стали основою його творчості. А його внесок у розвиток вітчизняної спортивної преси складно переоцінити, адже Юхим Маркович тоді став одним із найвпливовіших журналістів того часу, за матеріалами якого слідкувала спільнота. Так, через одну з його перших статей, котрі вийшла 1955 року під назвою «Подолати відставання українських шахістів!», відбулося екстрене зібрання президії шахової федерації України, на якому обговорили статтю і… вигнали президента, призначивши замість нього іншого, а Юхима Лазарєва незабаром включили до складу президії. Потому Майстер став однією з найпомітніших персон шахового буття Союзу не лише як спортсмен, а й як журналіст-науковець, котрий заглибився у теорію та історію цієї гри і з часом випустив вузькопрофільні (також і україномовні) книги, котрі, втім, розходилися тиражем, що вимірювався десятками тисяч примірників і перекладався й іноземними мовами в інших країнах.

У футбольній журналістиці, а відтак і у пресі, що стосувалася ігрових видів спорту, Юхим Лазарєв одним із перших запровадив жанр огляду (його улюблений) ще у п’ятдесяті роки двадцятого сторіччя. «Те, що я почав давати оцінки гравцям і подіям на полі, а не лише короткий опис забитих м’ячів і суху статистику, помітили колеги. Тим паче у шалено популярній «Молоді України» (тодішній тираж — 600 тисяч), де цілий підвал на шпальті був присвячений футболу. Більше того, точку зору, що це було цікавіше читати, поділяли і самі гравці, і тренери — вони теж почали з інтересом читати мої огляди. До мене почали приходити і ті, і інші, при чому не з проханням писати про них тільки хороше, а навчити і їх робити фахові оцінки від побаченого на полі. Одним із перших прийшов Анатолій Бишовець (потому — тренер збірних СРСР та Росії), ми почали товаришувати, обговорювати матчі, дії окремих гравців. Якось, коли у нього був конфлікт із Йожефом Сабо (екс-тренером збірної України та київського «Динамо»), він приніс мені свій матеріал і сказав, що дуже хоче його опублікувати у нас. Потому це була ціла традиція — футболісти нерідко навідувалися до нашої редакції зі своїми матеріалами», — згадує наш герой.

На той час Юхим Маркович справді був популярним та впливовим журналістом і публіцистом. Про це може згадати і його дружина, Тетяна Федорівна, теж шахістка: «Коли він приїздив у Москву, скажімо, на фінальні поєдинки Гаррі Каспарова і Анатолія Карпова, його завжди впізнавали, завжди». Утім, шлях до визнання, як це часто буває, виявився не таким простим, більше того — тернистим.

ПЕРШІ КРОКИ В ЖУРНАЛІСТИЦІ

Коли Юхим Маркович закінчив університет 1957 року, вийшло так, що півроку він займався «не тією роботою», як він сам її називає — був старшим коректором видавництва (іншу роботу знайти відразу не пощастило). Потому, за півроку, зв’язався зі своїми друзями-однокурсниками (серед яких, скажімо, був відомий шістдесятник Василь Симоненко), і його запросили в газету «Молодь України», аби він писав про спорт, зокрема про шахи. Друкувався Майстер там щотижня — у нього був «Куточок шахіста», до речі, як і після повернення в цю газету після тривалої паузи 2008-го… Про шахи він писав постійно — ця рубрика була за ним. А на спортивну та загальнополітичну тематики писав рідше. Його часто використовували, коли треба було провести інтерв’ю з генералами абощо, написати критичні статті, знайти недоліки у чиїсь роботі. Але він подолав труднощі й закріпився в газеті з початку 1958 року. До слова, сам Лазарєв називає цю газету (котра, на жаль, «вмерла» якраз цьогоріч, переставши виходити у світ) не лише рідною, але й сімейною традицією: «Я там починав, як журналіст. Але п’ять років тому один наш співробітник, спортивний журналіст і філолог Володимир Баняс, у бібліотеці імені Вернадського знайшов газету за 18 травня 1941 року, в якій ціла шпальта була присвячена моїй мамі Євдокії Михайлівні Ходун і її шкільному класу, який удруге поспіль отримав Червоний прапор Наркомату освіти України. Шпальта про цей найкращий клас України, інтерв’ю з моєю мамою! Відтак ми ту газету дуже любили, вона стала сімейною реліквією». А на початку 90-их років його дочка Алла Лазарєва, закінчивши Шевченків університет, працювала в тій же «Молоді…», яку назвав в одному з інтерв’ю «моєю другою домівкою».

Юхим Маркович не досяг якихось визначних кар’єрних успіхів, не ставши, скажімо, ані головним редактором, ані заслуженим журналістом України. Проте він не сумує з цього приводу, кажучи, що, по-перше, не мав на меті будь-що підвищуватися в газетній ієрархії чи-то «Молоді України», чи-то «Спортивної газети» — двох видань, яким він віддав практично все своє журналістське життя. По-друге, із його прізвищем — «Лазарєв», а також безпартійністю (у сім’ї лише батько був комуністом, інші ж були безпартійними) досягти кар’єрних висот за радянської влади було практично неможливо. «Відчував, що не маю авторитету в редакції, — пригадує свої перші кроки в журналістиці Лазарєв. — Я був безпартійним, до того ж прізвище таке — Лазарєв. Аби ви краще розуміли, як ці чинники впливали на моє життя, наведу приклад. Моя дочка, Алла, після закінчення Шевченкового університету — того-таки Шевченкового факультету журналістики — виграла конкурс ЦК Комсомолу з правом поїхати у Париж на творчі семінари. Але коли подивилися її дані, в яких тато числився ще звичайним заступником відповідального секретаря «Спортивки», у той час як батьки інших дітей були працівниками ЦК… Загалом, замість неї надіслали когось іншого. Я ж мусив лише знизити плечима, адже не посідав якоїсь високої посади, не мав, до кого йти, «вибивати» чи просити про справедливість», — сумно пригадує Майстер. Зате наступного року після заборони КПРС повторна перемога Алли була вже безостережно нагороджена поїздкою на семінар у Францію. Ф це вже було у неї не вперше.

Утім, важливим етапом становлення особистості й фахового журналіста у житті Лазарєва були якраз університетські роки, коли він остаточно зрозумів, що не помилився з вибором професії. Коли 1953 року, ще студентом, він побачив книгу вибраних партій відомого гросмейстера Олександра Котова, то написав статтю в журнал «Шахматы в СССР», зазначивши, що той не найкраще знає закони гри. Ця стаття пролежала в редакції кілька місяців, а потім її вирішили повністю надрукувати. Юхим Лазарєв згадує, що й досі згоден із усіма положеннями, які відстоював більш, ніж півсторіччя тому. Через пару місяців гросмейстер у тому ж часописі дав гостру відповідь. Зокрема, з гумором написав, що коли Лазарєв видаватиме збірку своїх вибраних партій, то зрозуміє, як важко про це писати. Так стався перший творчий конфлікт Майстра, котрі супроводжували його впродовж усього життя, оповитого страшною штучно насадженою цензурою.

Дуже допомогла осягнути ази професії Лазарєву, за його ж оцінкою, звичайна студентська практика. Після кожного курсу він їздив набиратися досвіду в різні куточки України. Спочатку писав у сільській газеті на Сумщині, потім публікувався у Вінницькій обласній газеті, і, зрештою, в київській «Радянській культурі», де до нього добре ставилися, а він відплачував якісними гострими матеріалами. Зокрема, якось спалахнув скандал: київській консерваторії ніяк не давали в розпорядження необхідне приміщення — обманювали, затягували процес, увесь час лише обіцяли. А у ній було чимало зірок, наприклад, солісти опери, які переживали і за себе, і за молодь, якій просто не було де займатися. До Юхима Марковича підключився ще один хлопець. «І ми вдвох «роздовбали» нашу владу, причому — дуже сильно і гостро. Хоч як це дивно, але після цієї публікації для консерваторії були створені всі належні умови і вона негайно отримала нове приміщення, яке служить їй правдою і нині. Натомість старе, мале й незручне приміщення на Ярославовому валу в Києві залишилося тоді у працівників консерваторії хіба що тільки у спогадах. Тоді журналістика стала ще одним фронтом усього мого життя остаточно. Я зрозумів, що можу допомагати людям і впливати на суспільні процеси», — ділиться враженнями наш герой.

КАР’ЄРА У РОЗПАЛІ

Робота Юхима Марковича у «Молоді України», найпопулярнішій молодіжній газеті України радянських часів, аж до 1973 року відзначалася якістю, що не залишилося непоміченим владою, попри згадані вище фактори, котрі заважали зростанню в редакційній посадовій ієрархії. Так, з приводу дня народження Леніна 1970 року раптом оголосили, що Лазарєва нагороджують медаллю «За доблесну працю». У редакції — понад 60 співробітників, серед них — чимало комуністів, які обіймали високі посади, але нагородили також і його, що вважалося тоді дивиною. З’ясувалося, «нагорі» звернули увагу саме на футбольні матеріали Майстра. Але вся сіль ситуації була у тому, що їх він підписував прізвищем свої матері-українки — Ходун. Власне, попри всю шахову спрямованість, обізнаність і професіоналізм, дедалі популярнішим у Радянському Союзі ставав саме футбол. Не дивно, що публікації про нього привертали значно більшу увагу. Відтак, новизна, що її вніс у ЗМІ Лазарєв із запровадженням жанру оглядів, принесли йому певну популярність і точно не менше визнання, ніж його шахові праці. Про ту подію у вітчизняній журналістиці любить згадувати і сам Юхим Маркович: «Ходуном підписувати свої матеріали було важливим кроком. Банально, але хоча би тому, аби не було повторень. Тому що багато читачів і чиновників звернули увагу на те, що майстер спорту з шахів пише і про шахи, і про футболу. Попервах я таки підписав кілька футбольних статей Лазарєвим. Це сприймалося не дуже добре. А щодо мого новаторства у жанровій палітрі, то його першим помітив Леонід Каневський — заввідділу футболу «Спортивної газети». На той час, у п’ятдесяті роки, він давав лише коротенькі окермі звіти, але сказав, що йому цікаво читати мої огляди, і почав теж їх робити. А другим до мене причепився відомий футбольний арбітр Миронов, який займався передматчевими програмками, які продавалися по 10 копійок і розходилися з популярністю серед уболівальників. Він запропонував мені бути його співавтором: він давав усі технічні деталі до матчів, а я мав викладати інші подробиці та давати прогнози. Так я писав для нього огляди впродовж кількох років». Коли ж Лазарєва запросили на громадських засадах працювати у комісії пропаганди Федерації футболу України, то крім програмок замовили йому робити щорічні календарі-довідники до футбольного сезону. Вийшли два з них — 1972 і 1973 років. Потому один із його впливових друзів пояснив, за яким критерієм обирали людину, котра б готувала ці довідники: «Всі твої матеріали у «Молоді України», Фімо, вирізалися, вивчалися «нагорі», і з них робилися висновки. Тому саме тобі й доручили програмки та довідники».

Період життя, пов'язаний із «МУ», на багато років перервався у березні 1973-го. Але ще працюючи в рідній газеті, Юхим Маркович пригадує один важливий випадок із біографії. Київське «Динамо» тричі поспіль стало чемпіоном Радянського Союзу — з 1966 по 1968 роки. 1969 теж ішло в лідерах. Але в жахливу погоду вони поступилися вдома московському «Спартаку» і відтак втратили чемпіонство. Наше герой з цього приводу вибухнув величезною статтею, яку надрукували у двох номерах (бо в один вона не влізала) про те, що треба проводити чемпіонат країни за системою не весна-осінь, як тоді, а осінь-весна. Один із аргументів був простий. Усі єврокубки починаються влітку, а туди потрапляє наш торішній чемпіон, який за цей час міг втратити форму, знизити кондиції. А натомість може з’явитися нова яскрава команда, яка тоді ще не матиме вікна в Європу. Стаття сподобалася. Але висунули проти неї одне «але». У нас, мовляв, занадто довга зима. Цікаво, що Україна вже разом із набуттям Незалежності тут-таки перейшла на нову систему, а Росія зі страшенними муками — лише кілька років тому.

Пригадуючи цікаві історії за часів роботи в «МУ», Юхим Маркович виокремлює кілька. На початку сімдесятих років київське «Динамо» грало вдома якийсь неофіційний поєдинок, і вперше у складі команди на заміну за десять хвилин до кінця матчу вийшов Олег Блохін, і тут-таки забив вирішальний гол. Лазарєв одразу написав про нього, представив публіці. Загадав про маму, пані Адаменко, розписав, звідки вся його сім’я, хто він такий, як став футболістом, і написав про цей матч. Написав у своєму огляді (за обсягом, це могла бути і шпальта, і колонка) фразу, мовляв, мати, професійний спортсмен-легкоатлет, привчала його швидко бігати, і що вже у десять років Блохін пробігав стометрівку за 11… хвилин. А треба було — секунд… Так воно і вийшло в газеті. Реготу було!.. Журналісти в той час ходили на футбольні матчі і збиралися перед полем, спілкувалися. Там Майстер теж своє отримав.

Була й інша історія за часів «МУ», що так чи інакше ілюструє рівень цензури в радянській журналістиці. «Одного разу мені ледь не побили морду, — пригадує Юхим Маркович. — Я у своєму футбольному огляді всього лиш написав, що наш лівий крайній грав, на відміну від партнерів, не дуже добре. Коли матеріал почав проходити всі видавничи ланки, то його навіть не хотів набірник набирати, кажучи: «Що ви таке понаписували? Він добре грав, це всі бачили!». Я відповів, що у мене є інша точка зору, але для мого співрозмовника це був дуже слабкий аргумент, — він і не погоджувався, і боявся, що йому перепаде. Надрукував він матеріал лише з боями і після наказу начальника. А матеріал викликав шалений резонанс, ледь не дійшло до мого побиття.

Власне, у рідній «Молоді» Лазарєв працював до весни 1973 року, не досягши кар’єрного зростання, позаяк у газеті, що перебувала на видноті для всіх, це було просто неможливо. Так, будучи старшим літпрацівником військово-спортивного відділу та постійним футбольним і шаховим оглядачем, він отримав запрошення перейти до редакції «Спортивної газети». В ній він працював аж до вересня 2008 року. У «Молодь» тоді прийшов новий редактор, котрий змінив курс. «Навіщо нам ваші огляди, — вважав він, — краще пишіть, що в Черкаській області не виконали план підготовки значківців ГПО». Лазарєву це не сподобалося. А тут редактор «Спортивної» пропонує місце завідуючого відділом йому, безпартійному. Тим паче, його рішення підтримав Петро Римаренко, завідувач їхнього відділу в «Молоді», який сам хотів кудись перейти. Єдине «але» — там уже був свій футбольний відділ на чолі з Леонідом Каневським. Відтак коли той підійшов до Лазарєва зі словами «Фімо, май совість. Пиши про свої шахи», Юхим Маркович підняв руки вгору. Наступні довідники і програмки для ФФУ робив уже легендарний Валерій Мирський.

За 35 років роботи в «Спортивці» (останні 15 років заступником головного редактора) Юхим Маркович цілковито віддався новій у його житті газеті, що так само стала для нього рідною, як і «Молодь України». Тому нині йому дуже гірко згадувати про те, як «вмирала» і «Спортивка» 2008-го: «Вона мала дуже велику і славетну історію, але почалися серйозні фінансові проблеми. Подробиць не розказуватиму, але з вересня довелося припинити випуск газети, бо нас просто виставили за двері нашого приміщення. Матеріали для публікації у нас ще були на кілька номерів, але елементарно було ніде їх приводити у газетний вигляд. Та ось у редакцію прийшли рейдери, все позачиняли, відібрали… Ще кілька місяців із вересня ми просилися, аби нам повернули приміщення, але не допомогло. Тираж був тоді уже, на жаль, малий — тисяч зо п’ять. Із колег усі розійшлися, хто куди. Я ж пішов до «Молоді України» — своєї рідної газети, нашої сімейної традиції, де мене майже всі знали», — говорить наш герой.

Але до свого повернення у його кар’єрі сталося чимало випадків, про які варто говорити окремо, оскільки вони багато в чому розкривають особистість Майстра. Так, у середині шістдесятих років Лазарєв підготував заявку на книгу «Українська шахова культура». Тоді розгорнулася чергова кампанія «боротьби проти українського націоналізму», і на затвердженні його роботи до друку в ЦК Компартії України сказали коротко і чітко: «Ніякої шахової культури в Україні не було, нема і бути не може». Рукопис на багато років довелося покласти на полицю. Але коли 1980-го року в видавництві емігрантів у Мюнхені вийшла книга Юрія Семенка «Шахи в Україні», про його проект згадали. Вважалося неприпустимим, що якісь «буржуазні націоналісти» визнають шахи надбанням культури, а Радянська Україна — ні. Тому таку книгу Лазарєву тут-таки замовили і через два роки вона вийшла друком.

ЦЕНЗУРНІ, А НЕ ШАХОВІ ПАСТКИ

Історіями про критичний футбольний огляд, що з ним не хотів мати справу набірник, та проект книги, що пролежав на полиці багато років, казуси в роботі Юхима Марковича не обмежуються. «Партія мала колосальний уплив на інформаційну політику — це відомо всім», — зауважує Юхим Лазарєв. — «Ми були безпартійною сім’єю, лише батько був комуністом. Так ось, згадайте історію про «поїздку» до Франції моєї дочки, книгу, футбольний огляд. Додам, що тоді, коли людину брали на роботу, завжди звертали увагу на партійність, такі люди мали перевагу (якої не мала вся моя сім’я), наприклад, високі посади — так було по всьому Союзу, зокрема й у газеті. Коли ж Україну виграв Леонід Кравчук, усе почало різко мінятися». Юхим Маркович пригадує історії, котрі нині вважалися б дикістю (або, щонайменше, деінде вважаються такими формально й штампово — тим не менш…), усміхнено зауважуючи: «З цензурою безсумнівно було гірше, аніж без неї». Коли Лазарєв уже перейшов із «МУ» в «Спортивну газету», і працював на скромних посадах, бо не мав партійного квитка (лише у дев’яностих йому надали посаду заступника головного редактора), виконував усю чорнову роботу. Виготовлення номера «МУ» в друкарні тоді тривала до першої-другої ночі. Поруч у цьому ж залі верстали іншу газету — «Комсомольское знамя» (раніше — «Сталинское племя»). Разом із «Молоддю України» це були найпоширеніші комсомольські газети, тому й обидві мали шалені за нинішніми мірками тиражі — «МУ», до прикладу, навіть на початку дев’яностих мала тираж у шістсот тисяч примірників. Окрім усього іншого, газети тоді приносили величезний прибуток. Так ось, сиділи тоді чергові вночі під час друку в цеху. Шпальти «Молоді» вже готові. А поруч друкувалося «Комсомольское знамя» (у народі її називали «Коза», через літери «К» і «З», з яких починаються слова її справжньої назви). Аж раптом — там почало відбуватися щось жахливе: усі панікують, лаються, кудись поспіхом телефонують, бігають… Виявляється, їхні коректори на шпальті, присвяченій виступу Микити Хрущова на з’їзді партії, пропустили одну «помилочку», відтак у величезному заголовку через усю сторінку було написано таке: «Выступление Н.С. Хущева», без літери «Р» у прізвищі лідера країни. І це помітили тільки тоді, коли частина газети вже була віддрукована, причому в друкарні не було вже й редактора — сказав, що поїхав додому. Телефонують туди, а дружина відповідає: «Його удома немає, він ще нещодавно телефонував із роботи, сказав, що готує важливий номер до друку». Всім стало зрозуміло, куди міг поїхати редактор, точніше — до кого. Незабаром зі своєю дружиною він розлучився. Влетіло йому і від влади — його тут-таки зняли і з посади головного редактора. І це ще виглядало м’яким покаранням. А номер той встигли передрукувати.

Також Юхим Маркович пригадує історію, що трапилася з ним у вісімдесятих. Тоді він, чергуючи, читав непоганий матеріал — інтерв’ю з одним із колишніх генералів. Той згадував зокрема про те, що однією зі студенток у керованій ним під час війни розвідшколи у Харкові була Люба Шевцова (Герой Радянського Союзу, котра діяла підпільно проти німецьких загарбників і була катована й убита гестапо), згадує, що вона закінчила спеціальні курси в школі розвідки, що позначилося на її лідерстві в «Молодій Гвардії», адже на той момент вона вже була працівником органів… «Раптом мене викликає цензор, а це була спеціальна посада, в кожному виданні їх було по одному-двоє», — говорить Лазарєв. — «Так ось. Викликає мене цензор і каже, що ці речі про Любу Шевцову треба негайно викреслити, адже народ знає її — скрізь вона проходить так — як партизанка, ентузіастка, а не працівник органів, яка діяла за чітким планом. Зателефонували автору — він каже доречні речі: що ця частина матеріалу обов’язково має залишитися, адже на цьому наполягав генерал, мовляв, як можна без його дозволу викреслити його ж слова? Отож я потрапив у безвихідне становище. Почав телефонувати начальству, але й воно злякалося, і в підсумку взяло на себе відповідальність перед генералом, викресливши частину матеріалу про Любу Шевцову».

Цікаво було почути відповідь Юхима Марковича і про реакцію вітчизняних журналістів на прийняття «Закону України про інформацію» 1992 року. Так, Юхим Маркович каже, що журналісти довгий час за це боролися. І коли ухвалили закон, то всі попервах не знали, що їм можна писати, а що — ні. Влада ж не могла оцінити, який вплив вона може мати на ЗМІ. До слова, з переходом у Незалежність, цензори все ще залишалися на своїх посадах — приблизно рік. Але писати тепер і друкувати можна було все, що завгодно, а відповідав за все головний редактор. Та вже не перед цензором, а перед керівними органами. І цю відповідальність неможливо було порівняти з тією, що була перед владою радянською. Майстер пригадує: «Один цензор за часів партійної влади, скаржився, наскільки важка його праця морально — втручатися у те, у що не хочеться, викреслювати щось із розумінням, що воно, правду кажучи, мало би опублікуватися. Коли цензори вже були непотрібні, він зізнався, що щасливий від цього, хоча й довелося шукати нову роботу. Оскільки газети почали з часом з’являтися, як гриби після дощу, то проблем із цим пошуком тоді не було — всі, хто хотів, працевлаштувався. А як новий крок для країни позначився на окремих газетах, судять самі: якщо в радянські часи тираж «Молоді України» був понад 600 тисяч, то з початку дев’яностих він почав різко падати і за двадцять років перетворився у 600 примірників і в кризу видання».

Утім, при цьому Лазарєв деталізує, кажучи про те, що цензура в спортивній журналістиці часів СРСР не набувала катастрофічних обрисів, відтак саме спортивним журналістам пощастило у цьому контексті значно більше, ніж їхнім колегам.

У той же час, під час розмови з Юхимом Марковичем, за його робочим столом помітив ноутбук, відтак нескромно запитав: «Умієте користуватися цим дивом техніки?». На що Лазарєв відповів «Ні». Я сказав. «Запитую не просто так. Ось до чого веду: яким ви бачите майбутнє журналістики? Чи помруть газети, віддавши своє місце електронним ЗМІ?». На ці слова Майстер відповів з усміхом: «У принципі, я весь у минулому, мені скоро 80, я можу згадати більше в сотні рази, ніж згадав вам за ці кілька годин. А от щодо майбутнього, то дуже суттєву нішу в журналістиці посідає Інтернет. І я розумію, наскільки це є зручнішим, ніж газети. Інтернет це — оперативність, безмежність інформації, постійний, щохвилинний потік. Не дивно, що ці технології почали відбиватися на тиражах друкованих видань уже в дев’яностих», — посерйознішав мій співрозмовник. «Утім, якщо ви запитаєте мене про розвиток тогочасної української журналістики, скажімо, у порівнянні з європейськими ЗМІ, то буду змушений вас розчарувати. Насправді, з висоти нинішніх літ, я усвідомлюю, що жив тоді в обмежених умовах, прирівняних до інформаційного вакууму: я тоді не замислювався про стан журналістики, не підозрював, що щось може йти не так, будучи цілковито підім’ятим цензурою. Я не доріс до тих проблем. Тим паче, ми не отримували закордонну пресу, мало хто знав іноземні мови, тому думали, що все йде добре, правильно розвивається, і краще не придумаєш. Насправді наші колеги йшли на крок попереду. Випереджаючи нас у всьому. Надолужувати згаяне довелося вже в часи Незалежності».

ОСОБИСТЕ ЖИТТЯ

Важливим моментом у біографії Лазарєва є запитання про поєднання ним кількох фронтів свого життя: шахового (адже «грі мудрих» він віддавав чимало часу та сил), кар’єрного у журналістиці та особистого. Власне, кожна людина мусить поєднувати всі свої хобі та буденні моменти вкупі із сімейним буттям. Однак, як це вдавалося людині, котра досягла певного успіху на всіх цих нивах. Особливість Лазарєва була ось у чому: є професіонали шахів, які займаються суто ними. А він увесь час не наважувався стати профі, тож займався ними паралельно, у вільний час (грати на турнірах йому дозволяли лише під час відпусток чи вихідних), а головним залишалася робота: матеріали, зарплатня, гонорари… За збірну України серед юнаків він почав грати ще навчаючись у школі. А ось у дорослому віці прогрес загальмувався, бо багато чого в шахах він не міг осягнути через брак часу. Втім, у шахи він грав практично щоденно. Після робочого дня йшов на 19.00 у клуб, де грав у черговому турі якогось чемпіонату. За нього приходили вболівати хлопці й дівчата. Що й казати, якщо він і одружився завдяки шахам, ставши вже майстром спорту у 26 років (до слова, на той час це було справжнє досягнення, адже Лазарєв і досі пам’ятає свій матеріал студентських років із лозунгом «Скільки можна терпіти цю ганьбу?», коли на всю Україну був один гросмейстер — Геллер, і всього десять майстрів спорту. Для порівняння, нині в Україні 50-60 гросмейстерів і близько тисячі майстрів спорту). Ну а сімейне життя, особисте, теж варте окремої історії. Тетяна Вялкова з Баку грала в шаховій жіночій всесоюзній першості «Спартака». Приятель Лазарєва Вадим Теплицький порадив йому піти на турнір і познайомитися з нею. «Дуже симпатична дівчина», — прокоментував він. «Цікаво», — сказав Юхим Маркович. «Спочатку вона мене відганяла. А потім подружили. Ми стали листуватися. Втім, головне, що я грав у Баку, де восени 1964 року проходив півфінал командної першості СРСР. Там ми знову зустрілися. Таня мені так сподобалася, що відразу запропонував їй одружитися. Вона сумнівалася, чи дозволять батьки. І справді: мама сховала паспорт. Але Таня вже все вирішила, тож через рік приїхала у Київ. Ми подали заяву і 18 листопада 1965 року розписалися.

У нашому союзі зіграло роль і те, що вона теж була шахісткою, і теж... журналістом — Алла працювала у молодіжній газеті», — згадує Лазарєв, коли дружина якраз заходить до його робочого кабінету, заваленого книгами, і пропонує чай. Через рік сім’я поповнилася — у Лазарєвих народилася дочка Алла, котра зробила собі таку кар’єру, що за неї, між нами кажучи, часто було відверто страшно — все через її участь у політичній боротьбі. Взагалі ж, виховання дочки, єдиної дитини у сім’ї, стало головною місією життя Юхима Марковича. Тож нині він із неприхованим задоволенням ділиться успіхами Алли, котра подарувала йому двох онуків: Богдана, котрому нині вже чотирнадцять, та Мар’яну, якій вісім.

Варто згадати, що Алла в Парижі отримала першу премію в конкурсі проектів боротьби «За свободу слова». А її дочка Мар’яна стала хрещеницею вдови Георгія Гонгадзе — Мирослави.

Дружина Тетяна Лазарєва вже десять років успішно працює з юними шахістами НВК «Домінанта». У цьому році у неї вийшла книга 50 навчальних уроків шахової майстерності

ПІСЛЯМОВА

У період 2008-2012 Юхим Лазарєв виступав щотижня з шаховими оглядами в газеті «Молоді України». До останнього часу Юхим Маркович працював також у газеті «Український футбол», будучи літературним редактором видання, передаючи досвід молодшим колегам, серед яких був і я. Нещодавно він тяжко захворів — підвело серце… Але! Майстер був би не собою, якби після страшного діагнозу (інфаркт) не зумів викарабкатися й, пролежавши місяць у лікарні, та повернутися додому. Мабуть, ви не здивуєтеся тому, як ставилися лікарі до людини у віці — дружина забирала Лазарєва з лікарні, чуючи услід «Забирайте вже цього швидше. Ми йому вже не допоможемо…». Нині йому присвоєно звання «інвалід другої групи»…

Юхим Маркович був би не собою, якби не згадував цей випадок із усмішкою на обличчі, зауваживши, що мріє повернутися на роботу, де на нього вже всі чекають. А єдине, в чому він себе обмежує наразі — не вживає певні продукти та не відповідає з дому (хіба що лікарі дозволяють йому прогулянки по десять хвилин). Маже все за нього сумлінно робить дружина. У всьому іншому можна лише мріяти, аби виглядати у майже вісімдесят так, як виглядає він, досягти стільки, скільки вдалося йому і залишитися при тому Майстром і Людиною. «Унікальною людиною, яка ніколи не зробила нічого для себе», віддавшись повністю сім’ї, журналістиці і спорту, особливе місце в якому до останнього подиху посідатимуть шахи та футбол.

ХРОНИКА  
03.04.2017
Именинники апреля
В этом месяце поздравления принимают:
4 — Михаил Селезнев
Александр Зубов
9 — Артем Цепотан
11 — Николай Легкий
12 — Виктор Москаленко
13 — Андрей Нечаев
Наталия Гасюнас
15 — Андрей Сумец
Николай Беличев
20 — Олег Иванов
23 — Олег Стрельников,
Ольга Андреева
30 — Спартак Высочин
Борис Пономарев
Наш сайт присоединяется к общему хору здравиц в честь именинников!
01.03.2017
Именинники марта
В этом месяце поздравления принимают:
4 - Вадим Шишкин
5 - Владимир Тукмаков
7 - Петр Коробков
9 - Виталий Кириченко
10 - Анна Зозуля
12 - Эдуард Андреев
13- Елизавета Соловьева
14 - Дмитрий Беркович,
Сергей Федорчук
17 - Оксана Грицаева,
18 - Василий Иванчук
22 - Елена Бойцун, Вадим Малахатько, Назар Фирман
25 - Марта Литинская
27 - Михаил Бродский
30 - Станислав Ильин.
Наш сайт присоединяется к общему хору здравиц в честь именинников!
01.02.2017
Именинники февраля
В этом месяце поздравления принимают:
1 - Михаил Фейгин
3 - Татьяна Меламед,
Алексей Аверьянов
4 - Виктор Савинов
6 - Евгений Кобылкин,
Леонид Милов
7 - Владимир Роговский
8 - Юрий Солодовниченко
12 - Александр Боднар
13 - Мария Танцюра
17 - Елена Ильчук,
Виктория Чуливская
19 - Светлана Иванова
20 - София Лещенко,
Виктория Сорокина
24 - Орест Грицак
25 - Владислава Калинина, Владимир Баклан, Алексей Косиков
26 - Владимир Ретинский
28 - Анна Музычук, Владимир Охотник
Наш сайт присоединяется к общему хору здравиц в честь именинников!
02.01.2017
Именинники января
В этом месяце поздравления принимают:
1 - Лариса Калинина
3 - Ярина Сенчишин
5 - Виктория Гордон
10 - Олег Романишин
11 - Елена Маковецкая,
Виталий Козяк
12 - Александр Белецкий
13 - Александр Носенко,
Роман Ефремов
14 - Татьяна Василевич,
Яна Иванова
16 - Ольга Иваненко,
Дарья Орлянская,
Андрей Баришполец
19 - Геннадий Кузьмин
20 - Вадим Ещенко,
Сергей Клименко
21 - Станислав Савченко
22 - Ольга Должикова
23 - Наталья Григоренко
25 - Александр Голощапов
26 - Юрий Кузубов
28 - Ольга Александрова,
Валерий Шалимов
29 - Николай Боднар
31 - Валерий Авескулов.
Наш сайт присоединяется к общему хору здравиц в честь именинников!
30.11.2016
Именинники декабря
В этом месяце поздравления принимают:
1 - Дмитрий Комаров, Виталий Малыкин, Галина Тимофеева
3 - Алексей Мазурок, Виктор Янов
5 - Татьяна Кононенко
7 - Андрей Максименко,
Елена Сокальская
8 - Оксана Возовик, Александр Репринцев
10 - Светлана Козак
11 - Татьяна Костак
12 - Мария Декусар, Елена Елина, Татьяна Морозова
12 - Сергей Бородай
17 - Александр Зубарев
19 - Виктория Артамонова,
Игорь Лабенский
21 - Роман Череватенко
28 - Евгений Мирошниченко
30 - Вячеслав Клюнер
Наш сайт присоединяется к общему хору здравиц в честь именинников!
01.11.2016
Именинники ноября
В этом месяце поздравления принимают:
1 - Геннадий Гутман,
Михаил Симанцев
2 - Алена Горескул
4 - Андрей Зонтах,
Евгений Кузьменко
11 - Мария Дубинская
Юрий Вовк
18 - Мария Клинова,
Юлия Морозова
21 - Татьяна Костюк
22 - Лидия Семенова
23 - Вячеслав Эйнгорн
29 - Василий Шикула
Наш сайт присоединяется к общему хору здравиц в честь именинников!
01.10.2016
Именинники октября
В этом месяце поздравления принимают:
4 - Александр Чубуков
5 - Юрий Довжик
11 - Руслан Пономарев
16 - Александр Пичугин,
Олег Богинин
20 - Ирина Лымарь, Любовь Жильцова-Лысенко, Леонид Кернажицкий
21 - Надежда Ядвижена, Александр Ковчан
27 - Татьяна Бакланова
28 - Игорь Смирнов
29 - Сергей Завгородний,
Евгений Шарапов
Наш сайт присоединяется к общему хору здравиц в честь именинников!
02.09.2016
Именинники сентября
В этом месяце поздравления принимают:
2 - Екатерина Мацейко
4 - Валерий Жидков
5 - Ирина Сон
9 - Олеся Коновалова,
Олег Чайка
12 - Татьяна Ястребова
19 - Татьяна Азарова
21 - Мария Музычук
23 - Людмила Мокряк,
Тимофей Галинский
25 - Екатерина Должикова
26 - Эльдар Гасанов,
Евгений Наливайко,
Сергей Павлов
Наш сайт присоединяется к общему хору здравиц в честь именинников!
02.08.2016
Именинники августа
В этом месяце поздравления принимают:
3 - Юрий Корсунский
4 - Владимир Гуревич
9 - Олег Березин
10 - Владислав Боровиков
11 - Ярослав Сроковский
15 - Любомир Михалец
16 - Наталья Здебская
17 - Вячеслав Мурашко,
Валерий Бронзник
18 - Екатерина Романова,
19 - Роман Видоняк
22 - Александр Алексиков
23 - Александр Война,
Геннадий Матюшин,
Вячеслав Савченко
25 - Зоя Матюшина
27 - Владимир Галахов
30 - Анна Ушенина
Наш сайт присоединяется к общему хору здравиц в честь именинников!
01.07.2016
Именинники июля
В этом месяце поздравления принимают:
2 - Александр Берелович
3 - Захар Ефименко
17 - Анна Затонских
20 - Дмитрий Максимов, Семен Поташник
21 - Владимир Маланюк, Владимир Онищук
22 - Алексей Яровинский
26 - Вадим Безман
27 - Анастасия Гуцко
30 - Артур Фролов
31 - Валерий Гринев, Петр Марусенко, Вадим Ховренко
Наш сайт присоединяется к общему хору здравиц в честь именинников!
   
  редактор: Анатолий Яворский
  эксперт: мг. Владимир Баклан
Разработка:
Агентство ArtHouse & BAZZAR infocenter
   
Украинская баннерная сеть chesscircle