Одне з найбільш видатних досягнень українського спорту цього року — тріумф національної збірної наших шахісток, які вперше в своїй історії стали олімпійськими чемпіонками! Поза сумнівом, цей успіх пов'язаний також і з чудовим капітаном команди — одеським гросмейстером В’ячеславом Ейнгорном, який ще сам зовсім нещодавно в складі чоловічої збірної України перемагав усю світову еліту гри мудрих!

Кореспондент «СГ» поспілкувався з видатним тренером, який не так давно відсвяткував свої перші піввіку, ставши відтак не лише золотим тренером, а й золотим ювіляром.

«МИ НІКОГО НЕ ПОБОЮВАЛИСЯ!»

— В’ячеславе, напевно, годі було шукати найкращого дарунка до ювілею, ніж того, що зробили чарівні наші дівчата?

— Ну, тоді про це я не думав. Ми дуже хотіли перемогти. Це вже зараз так приємно відчувати смак бажаної перемоги.

— А яке взагалі враження залишилося про цю олімпіаду і коли ви повірили в перемогу?

— Олімпіада — це великий фестиваль, на який з'їжджаються шахісти зі всіх країн світу. Досі мені доводилося брати участь в олімпіадах у складі збірної України, але тепер на посаді капітана команди вдалося поглянути на такий грандіозний за своїми масштабами захід трохи збоку. Враження залишилися різні. Організація турніру в Туріні, наприклад, явно була не на належному рівні. Проте побутові негаразди здаються сущею нісенітницею, якщо згадати про завойовані золоті медалі. Ми всі з самого початку знали, що перемога можлива, і прагнули до неї, а я остаточно повірив в успіх тільки після оформлення протоколу останнього матчу з Вірменією.

— Цікаво, якими були стосунки в команді та наскільки вам допомагали в Туріні наші хлопці з чоловічої збірної?

— Все було так, як треба. У будь-якому командному змаганні взаємна підтримка і загальна зацікавленість гравців у кінцевому результаті відіграють винятково важливу роль, тим більше, якщо врахувати, що шахи — це особистий і тому особливо конфліктний вид спорту. Дівчата і хлопці щиро переживали одне за одного, а по ходу турніру в нас також з'явилося багато вболівальників з числа інших учасників, глядачів і навіть суддів.

— А кого з суперниць ви побоювалися понад усе?

— Звучить трохи самовпевнено, але ми нікого не побоювалися. Формула турніру і бажання боротися за перше місце диктували логіку гри: на всі поєдинки команда виходила із завданням здобути 2,5 очка з трьох — тобто фактично кожна партія гралася, не озираючись на нічию або титули суперників. Наприклад, набрані 2 очки, хоч і приносили виграш матчу, вважалися невиконанням плану. Винятком став тільки останній тур, коли ситуація вже була абсолютно ясною.

«ПІДНЯВСЯ ПРЕСТИЖ УКРАЇНИ!»

— Хто міг реально до Олімпіади потрапити в команду з наших інших дівчат і які шанси тепер Оксани Возовик — нової чемпіонки України?

— Перед Олімпіадою в Туріні кандидатками на участь у збірній були ще Тетяна Василевич і Наталя Здебська. Зрозуміло, що тепер Оксана Возовик після перемоги в найсильнішій за всі часи жіночій першості України також потрапила до кандидатського списку. А основний склад збірної визначиться лише незадовго до початку змагань, причому вибір залежатиме відразу від декількох чинників.

— Чи відчувала команда підтримку керівництва профільного міністерства, ФШУ та інших структур?

— Так, цього разу Мінсім’ямолодьспорт і Федерація шахів України взяли діяльну участь у підготовці до Олімпіади, і я думаю, що результат жіночої комнади навіть дещо перевершив їхні очікування.

— Як ви вважаєте, чи піднявся в Україні престиж шахів після вашої перемоги?

— Хотілося б на це сподіватись, але, на жаль, поки цього не помічаю. Видатні досягнення українських гросмейстерів (і чоловіків, і жінок) визнають усі. Проте давно вже існує в наший країні зневажливе ставлення верхів до шахістів, і воно досі практично не поліпшується. Залишається нам, як і раніше, сподіватися на зміни в майбутньому та втішатися тим, що завдяки перемогам України на двох останніх шахових олімпіадах піднявся міжнародний престиж самої держави.

«ТІЄЇ ОДЕСИ ВЖЕ НЕМАЄ...»

— Минулого року ви й самі зіграли в дещо незвичному змаганні в чорноморському круїзі. Наскільки був цікавий турнір на теплоході?

— Це щось особливе. Можливість провести час із старими знайомими і друзями, відволіктися від повсякденної суєти — ну і ще, звичайно, пограти в швидкі шахи — дуже приємно.

— Чимало колишніх гросмейстерів України нині живуть за кордоном. У тому числі і з вашої рідної Одеси. З ким ви підтримуєте стосунки? Чи не жалкує хтось з них, що виїхав?

— У наш час більше немає колишньої залізної завіси, тому тодішнього відчуття, що людина виїхала на іншу планету, не виникає. Існують Інтернет і телефонний зв'язок, курсують літаки... Та побачитись з земляком тепер вдається рідше. Але ж і в своєму власному місті люди іноді можуть не зустрічатися роками. Що ж до відчуття ностальгії у колишніх одеситів, то вона навряд чи є, бо тієї Одеси, з якої вони колись виїхали, теж уже давно немає.

— І все ж Одеса завжди буде нашою столицею гумору. Може, розкажете якусь веселу шахову історію?

— Ще краще — сумну, але з гарним кінцем. Та щось наразі не пригадую...

Збірна України на церемонії нагородження: президент ФШУ Віктор Петров, гравці Наталя Жукова, Інна Гапоненко, Катерина Лагно, Анна Ушеніна та капітан команди В’ячеслав Ейнгорн.