Останнього дня листопада 2013-го ми з ним могли зустрітися… Ні, інакше: тієї суботи я мав його побачити. Адже тоді в київському Будинку офіцерів пройшло громадське вшанування Юхима Марковича (наголос обов’язково робимо на другий склад — так наполягав сам Лазарєв) із нагоди 80-річчя.

Згадуваного дня, зваживши на те, що то був вихідний, я нічого особливого не планував, отож відвідини зазначеного заходу видавалися мені чимось обов’язковим. Одначе пополудні всі наміри різко змінилися: мені стало відомо, що трапилося тієї ж суботи приблизно о четвертій годині ранку (досі я нічого не знав, оскільки не вмикав комп’ютера, а телевізора не дивлюся), відтак, чітко усвідомлюючи, в якому місці Києва мушу перебувати такої години, подався саме туди. Коли ж повернувся додому, зрозумів, що на вшанування не встигну ніяк. Та й, якщо бути чесним, на той момент про захід я чистісінько забув — голова та серце обмірковували зовсім інші речі.

За два дні до того я подзвонив Юхимові Марковичу додому: взяла слухавку його дружина, проте на моє прохання покликати на кільканадцять секунд ювіляра тактично відповіла відмовою. Мовляв, Лазарєв сидить у дальньому кутку стола, йому незручно буде вставати й іти через усю кімнату. Я попросив передати мої вітання. Й, звісно, зовсім не образився — хоча би тому, що зателефонував доволі пізно, о дев’ятій годині вечора.

Тиждень перед цим мені таки вдалося поспілкуватись — востаннє, як з’ясувалося — з метром: я точно пам’ятав, що його день народження припадає на кінець листопада, й чомусь мені здавалося, що відповідне число — 22-е. До слухавки, знову-таки, підійшла багаторічна друга половина «футбольного шахіста», а коли промайнуло кілька хвилин, я почув голос — його і не його водночас: знайомий тембр бринів на тлі якогось звукового приглушення. За наслідком секундних роздумів збагнув: рік тому десь отак розмовляв мій приятель, який пережив інфаркт, а Лазарєва подібна біда спіткала приблизно тоді ж. Справді: хвороба змінює людину.

Тож ми почали розмову: Юхим Маркович відповів (повільніше, ніж зазвичай) на мої запитання, які стосувалися історії українських шахів, а потім, на традиційне зацікавлення станом здоров’я, промовив — не жаліючись — мовляв, дуже погано бачить, невдовзі робитиме операцію катаракти.

Все життя в журналістиці Лазарєв працював у двох газетах: од кінця п’ятдесятих до початку сімдесятих у «Молоді України», по тому, аж до осені 2008-го, — у «Спортивці», а відтак повернувся до рідного видання. Там, окрім своєї колонки «Куточок шахіста», він виконував інші обов’язки, завдяки яким ми познайомились і навіть трішки здружилися: чотири роки Юхим Маркович був літредактором «Українського футболу» — часопису, котрий довго мав спільну з «МУ» редакцію.

Я не прагну нічого ідеалізувати, бо впродовж того часу, як і в будь-якому трудовому колективі (надто серед «творчих професій», а тим паче — в чоловічому), було всякого: непорозумінь, незгод із його правками. Але ось у чім річ: ми, тобто журналісти, які з ним працювали, через особливості людської натури, занадто часто користувалися вродженою «слабкістю» нашого літредактора — той був унікально доброю людиною. «Без агресії», як зазначив колись його та мій приятель Олексій Радченко, котрий спочив рівно за тиждень опісля Лазарєва. Він ніколи не кричав, не огризався, й саме це часом… злило: ми ж бо звикли до іншої форми міжлюдських взаємин. А він завжди просто відходив убік: така позиція обеззброювала тих, хто хотів із ним сваритись.

Од середини сімдесятих Юхим Маркович узагалі не писав про футбол, зосередившись на іншій грі, яку любив іще більше, ніж першу: на шахах. А в цій царині він є абсолютним авторитетом! І справа не в тому, скільки тисяч статей Лазарєв написав, скільки книг випустив, із якими геніями жовто-чорної дошки змагався тет-а-тет: тутешню його вагу, його значення я збагнув наприкінці 2012-го, коли в метра стався інфаркт, а гроші на лікування стікалися з усього світу. Без жодних перебільшень: учні, колеги, знайомі, друзі знайшлися на всіх континентах, відтак дороге задоволення у вигляді лікарні обійшлося для нього відносно легко.

Особисто ж для мене Юхим Маркович назавше зостанеться передусім людиною, котра не зуміла впоратись із власним минулим: воно було в нього настільки славетне, що в останні роки життя він, як я не раз переконувавсь, мучився через «утрачений час» молодості. Лишень уявіть собі: у шістдесятих то був найпопулярніший футбольний кореспондент України, частенько після резонансних матеріалів Лазарєва (чи Хоми Ходуна — таким він псевдонімом підписувався) до редакції «Молоді» телефонував особисто Петро Шелест, тодішній керманич УРСР! І в дальші роки, зосередившись на шахах у «Спортивній газеті», Юхим Маркович пожинав солодкі плоди всесоюзної слави. А потім прийшли інші часи: у другій половині «нульових» вітчизняна журналістика остаточно (як здалось якогось моменту) перестала мати вагу в суспільстві. Та ще й перші лави в ній окупувало нове покоління неграмотних, неосвічених, неначитаних, одначе нахабних «борзописців», у яких на корінь немає того, без чого я не уявляю собі життя: ієрархії цінностей, певної системи координат, де існують авторитети. Тому Лазарєву велося особливо складно: за часів колишнього СРСР він був величиною, з думкою котрої рахувались усі (Карпов, Каспаров, Бєлявський…), а згодом для багатьох моїх колег із когорти «жодної книжки в житті не прочитав і наміру не маю» — надокучливим дідусем, який навіщось пояснював різницю вживання між словами «навколо» та «довкола».

У коридорах нашої редакції я інколи бачив Юхима Марковича замислено-замріяним. І саме (лише?) тоді він виглядав щасливим. Стикаючись із ним, намагався проходити повз, не зачіпаючи його, бо розумів: він згадує. Недарма київська літературознавка Валентина Фесенко (на жаль, теж покійна) сказала якось, що кожній людині для душевної рівноваги треба створити-плекати такий-собі внутрішній простір, територію, утворену спогадами, й нікого туди не пускати. Бодай тому, що «інший» і так нічого там не зрозуміє.

Володимир Баняс