Шлях до турнірів

Ця яскрава подія сталася 7—25 червня 1992 року, коли столиця Філіппін Маніла приймала найпопулярніше в світі командне шахове змагання. Уперше за олімпійські медалі боролися шахісти 15 нових незалежних країн (з-поміж них і — України).

Принагідно варто згадати, що майже водночас проходили й літні Олімпійські ігри в іспанській Барселоні, де спортсмени колишньої радянської держав ще виступали єдиною командою новоствореного Союзу незалежних держави (СНД), яка проте не мала свого єдиного національного прапора, не кажучи вже про державний славень. А нові шахові олімпійські команди вже пишалися цими дорогоцінними атрибутами суверенності!

Про це вже стисло повідомляв «Куточок» у №25 «Молоді України» за 10.04.2012 р. з приводу ювілею входження ФФУ до ФІДЕ. Нагадуємо: вже 1993 року в усіх видах спорту представники 15 колишніх союзних республік виступали під прапором незалежних держав. Стільки ж команд (замість колишньої однієї, як було раніше) приїхали й у Манілу на шахову Олімпіаду-1992, додавши відтак чимало турбот організаторам (розміщення, приміщення для гри тощо).

Наші дебютанти

А в ХХХ шаховій Олімпіаді на старт вийшли загалом 102 чоловічі команди, в тому числі 15 — з колишнього СРСР.

Збірна України серед них за рейтингом, як і донині, не була однією з найіменитіших. Лише її лідер львів’янин Василь Іванчук (тоді ще 23-річний) уже посідав у «Топ-50» ФІДЕ на 01.01.1992 р. з показником 2720 аж третю позицію — після гегемонів тодішнього шахового королівства: чемпіона світу Гаррі Каспарова (2780) та його попередника на шаховому троні Анатолія Карпова (2725).

На другій дошці грав у нас також львів’янин — 39-річний Олександр Белявський (2620 — 20-й рейтинг). Як і Василь Іванчук, він також був дворазовим олімпійським чемпіоном у складі збірної СРСР та, між іншим, уже мав ордени «Знак пошани» та «Дружби народів». І третім був львів’янин, 40-річний Олег Романишин, (2595 — 40-й). який у 1980-х роках вважався одним з найсильніших гросмейстерів світу. Мав орден «Знак Пошани». А четвертий, 35-річний одесит В’ячеслав Ейнгорн, як і двоє запасних — 30-річний харків’янин Ігор Новиков і 37-річний львів’янин Адріан Михальчишин, до «Топ-50» ФІДЕ тоді не входили, але вже мали в активі чимало турнірних успіхів.

Водночас, проходила також ХV жіноча Олімпіада (62 команди).

Нашу збірну очолювала 20-річна Аліса Галлямова-Іванчук, тодішня дружина лідера збірної України. Другою та третьою були також львів’янки: 43-річна суперзірка Марта Літинська та 30-річна Ірина Чолушкіна. Запасна: 40-річна киянка Лідія Семенова (олімпійська чемпіонка-1984 в складі збірної СРСР, була нагороджена медаллю «За трудову доблесть»).

Танці «під дудку»?

Дебютанти перших національних збірних України з шахів готувалися до Олімпіади, на жаль, не в найкращому настрої. Це ще м’яко сказано.

Ось що, зокрема, повідомляє в своєму детальному огляді олімпійських подій під назвою «Нотатки очевидця» в журналі «Шахматный вестник» № 6 за 1992 рік тренер російської команди гросмейстер Сергій Макаричев (подаємо в перекладі):

«...Українські шахісти та шахістки опинилися взагалі в небувалій ситуації.

Представляючи собою злегка розширені збірні Львова, вони потрапили у коловорот внутріполітичних пристрастей лише внаслідок своєї добре відомої всім (але не новому київському начальству) незалежності. Номенклатурні лідери національного відомства узріли в позиції львів’ян дещо від ідейної конфронтації Києва та Львова й вирішили, в найкращих традиціях, «поставити шахістів на місце». А йшлося всього лише про те, щоб найважливіші спортивні питання вирішувалися професіоналами й професійно, а не далекими від шахів, але відтак загострено недовірливими дилетантами. Львів відмовився танцювати під дудку Києва, а в підсумку команді не лише не допомогли матеріально, а й навіть спробували «зачинити виїзд» при спробі летіти в Манілу за власний рахунок. Лише загроза гучного скандалу вгамувала пристрасті. Ближче до початку Олімпіади атмосфера стала розряджатися, і в українців з’явилася надія, майже впевненість, що їхні особисті витрати будуть компенсовані з недержавних джерел...»

Такі настрої, мабуть, вплинули на результати олімпійського дебюту шахової України.

Нашим розумницям — слава!

Найменше всі передолімпійські турботи вплинули на гру наших шахісток. Вони на рівних конкурували з іншими «командами зірок», з-поміж яких найсильнішою зрештою виявилася грузинська (30,5 очка з 42) на чолі з екс-чемпіонкою світу Майєю Чибурданідзе (вона, між іншим, показала найвищий особистий результат — 11,5 очка в 13 партіях).

А в боротьбі за «срібло» всіх випередили українки — 29 очок!

Серед них найуспішніше виступила Аліса Галлямова-Іванчук, показавши другий серед лідерок результат — 11 очок з 14. Літинська набрала 7 з 11, Чолушкіна — 8 з 12, Семенова — 3 з 5.

Ціна перевантаження

А в чільній чоловічій десятці (зі 102 команд) фінішували: 1. Росія — 39 очок з 56; 2. Узбекистан — 35; 3. Вірменія — 34,5; 4. США — 34; 5. Латвія, 6. Ісландія і 7. Хорватія — по 33,5; 8. Англія, 9. Україна і 10. Грузія — по 33 очки.

Залік тоді проводився, між іншим, за сумою особистих результатів, а не командних, як оце нині.

У нас найуспішніше виступив Іванчук: 8,5 очка в 13 партіях. Здобутки інших гравців — набагато скромніші. Хіба що Белявський набрав 6,5 з 12, а Романишин — 6,5 з 11...

На сумарний результат українців вплинуло, як відзначили, те, що команда навантажувала передусім найсильніших гравців, прагнучи грати для успіху «через не можу». Спочатку виходило. У першій половині турніру наші виграли п’ять матчів, плюс — одна нічия й один програш. А далі — лише три перемоги при двох нічиїх і двох поразках.

Поштовх для злетів

Отакий був старт національних збірних України. Спортивний здобуток — олімпійське «срібло» наших шахісток. А чоловіча збірна отримала неоціненний досвід, котрий згодився їй уже в листопаді того ж року на командному чемпіонаті Європи в Угорщині, де вона (в складі: Іванчук, Белявський, Романишин, Ейнгорн і Новиков) стала срібним призером.

Розумниці ж наші (Галлямова-Іванчук, Літинська і Чолушкіна) зробили там крок угору на золоту вершину.

Чи випадково тоді українських медалістів приймав з пошаною тодішній Президент України Леонід Кравчук?

На жаль, надалі нашим гросмейстерам не завжди так щастило. Зокрема, тривали суперечки між Львовом і Києвом. Дійшло до того, що 1993 року розлючені Белявський і Михальчишин «гримнули дверима», перейшовши з української шахової федерації в словенську (хоча й зберігши наше громадянство).

Та це вже — інша тема.

Нині ж варто згадати добрим словом 20-річний ювілей першого виступу національних збірних команд України, який став поштовхом для їхніх дальших злетів на світові та європейські шахові висоти.

Юхим ЛАЗАРЄВ, майстер спорту