ТАЛЬ Михайло Нехемійович (Робертович). Народився у Ризі 9 листопада 1936 року, помер у Москві 28 червня 1992 року. Міжнародний гросмейстер (1957). Чемпіон світу (1960–1961). Переможець турніру претендентів на шахову корону (1959). Шестиразовий чемпіон СРСР (1957, 1958, 1967, 1972, 1974, 1978). Переможець 44 міжнародних турнірів. Перший чемпіон світу з блискавичної гри (1988). У складі збірних СРСР — восьмиразовий переможець всесвітніх шахових олімпіад і шестиразовий чемпіон Європи. За досягнення в галузі шахів був нагороджений орденами «Знак Пошани» (1960) і «Дружби народів» (1981).

Восьмий шаховий король Михайло Таль дожив лише до свого 55-річчя... А наразі з дня його народження минуло вже 70. Та пам’ять про нього не згасає! У Ризі споруджено пам’ятник шахісту, якого вважають гордістю Латвії. У Меморіалі Таля в Москві беруть участь яскраві супергросмейстери, в тому числі 16-й чемпіон світу — українець Руслан Пономарьов. Про Таля вийшли друком у різних країнах чимало книг, не кажучи вже про сотні, а то й тисячі статей. І досі лунають добрі згадки про балтійця, котрого ще в його молоді роки вже називали шаховим генієм. Скільки він зіграв блискучих партій! Та й нам у «СГ» теж можна дещо згадати...

Правило й виняток

Володимир Крамник: «Ми всі в певному розумінні діти Таля. Вже я зростав на його партіях і з дитинства грав у такому стилі. Без нього шахи не сягнули б такого розвитку. Він зробив стрибок у нове. І в історії шахів Таль — одна з ключових фігур».

Так, творчий шлях від Таля-1960 до Крамника-2006, схоже, торували майже всі суперзірки. Починали з нестримного юного бажання перемагати в атакуючому стилі — якомога швидше та красивіше. Без оцього шахи — не шахи! Та лише з отакою зброєю завжди для постійних успіхів бракувало знань, досвіду, надійності. Саме з їхньою допомогою роками досягалася стабільність спортивних досягнень. Така була і є традиція.

Водночас шлях Таля — яскравий виняток із цієї традиції! У цьому й полягає його особливе місце в історії «мудрої гри».

У чому парадокс?

Яскравий злет Таля, що розпочався в другій половині 50-х років минулого століття — золоті медалі в двох чемпіонатах СРСР, перший приз у матч-турнірі претендентів на світову корону (в якому позаду залишилися Керес, Петросян, Смислов, Фішер та інші зірки), зрештою — переконлива перемога в матчі з її володарем Михайлом Ботвинником (12,5:8,5) був дзвінкою сенсацією тих часів. Ще ніхто до Таля не вражав подібним найвищим стрибком у такому, майже юному 23-річному віці, граючи в неймовірно агресивному, хоч і майже авантюрному стилі!

Коли Таль став 7 травня 1960 року чемпіоном світу, тисячі ентузіастів бурхливо вітали його в Москві. А в одній із недавніх телепередач про Таля показано, як тисячі радісних латвійців зустрічають його на вокзалі в Ризі, як захоплено несуть його на руках до автомашини «Волга», потім піднімають її (разом із людським вантажем!) на руки, впевнено несуть далі та ще й розкачують!

Наймолодший... екс-чемпіон!

Щоправда, добре підготувавшися до матч-реваншу 1961 року, Ботвинник зумів застосувати в ньому таку стратегію, яка успішно протидіяла надмірно ризикованій грі Таля. До того ж юнак став хворіти. І програв матч. Повернувшись із Москви, перше, що він з усмішкою сказав матері: «Знову поздоров мене! Я тепер став і наймолодшим у шаховій історії екс-чемпіоном світу!»

Надалі вже в нього творчість пішла за стандартами. З роками рижанин опанував і гармонійний класичний стиль, а відтак — універсальну майстерність. Якось заявив: «Коли я передивляюся партії отого молодого чемпіонського Таля, то певен — сьогодні я б його вщент розгромив!» Отож, як писав у часописі «64» 1969 року супергросмейстер Бронштейн, секрет блискучих перемог Таля в перші роки його тріумфів іще не розгадано.

Підводило здоров’я

Парадокс ще й у тому, що паралельно з підвищенням загального класу гри Таля відбувалося поступове зниження його результатів у змаганнях претендентів на світову корону. Річ у тім, що Таль з юних літ був вражений тяжкою хворобою нирок, яка постійно вражала його організм інтоксикацією та прогресувала фатально. Тяжкі операції під наркозом — одна за одною... Лікарі не раз рятували його в безнадійному, здавалося б, стані. І він мужньо тримався. Але раптом — ще й рак крові... Терміново привезли з Риги в першокласну московську лікарню — там медики з сумом лише руками розвели.

Прощалися з ним тисячі людей — у Москві, потім у Ризі, де й поховали. А 10 серпня 2001 року з урочистостями встановили йому гарний пам’ятник у Верманському парку в центрі столиці Латвії. Водночас провели там шахове свято пам’яті Таля під гаслом: «Рига — місто розумних»... Отакої!

Перша дружина

Та звернімося до особистого життя славнозвісного шахіста. Перша дружина Саллі Ландау, молодша за нього на два роки, дуже багато цікавого розповіла в своїй книзі «Элегия Михаила Таля» (Москва, 1998), літературний виклад якої зробив знаний російський письменник Аркадій Арканов. Крім того, вона активно коментувала події особистого життя Таля в уже згаданій нами телепередачі. Звісно, і до цих подробиць є що додати. Та поки що пропонуємо деякі з них для тих, хто не тримав у руках оце видання та не бачив отієї телепередачі.

...Їхнє перше знайомство сталося в ризькому ресторані «Асторія», куди популярну в місті театральну актрису Саллі Ландау запросив її приятель Олександр Замчук, щоб зустріти новий 1959 рік. Отам він побачив свого однокласника Михайла Таля — вже славнозвісного шахіста. І познайомив з ним свою супутницю.

Скоро вона вже стала Саллі Таль. У них незабаром народився син Георгій. Він, до речі, давно вже в Ізраїлі — знаний лікар-офтальмолог і батько трьох дочок.

Таль — не Таль!

Перша дружина гросмейстера повідомляє одну сімейну таємницю зі слів його матері Іди Григорівни. Її офіційним чоловіком був знаний у Ризі лікар Нехемія Таль. Та він незабаром після народження їхнього сина Якова зазнав тяжкого вірусного захворювання, яке спричинило повну невиліковну імпотенцію. А тут приїхав до них з Парижа «чарівний диявол» Роберт, який і став членом цієї сім’ї, коли ж Нехемія Таль помер, він фактично її підгодовував, поки раптом не «сів» за якийсь бізнес. Від нього і народився Михайлик, якого, втім, зареєстрували сином Таля. Саме його хлопчик змалку називав татом, а Роберта іменував — «Джек».

І хоча всі в сім’ї знали, хто є хто, цієї теми ані вони, ані їхні близькі та знайомі не торкалися. «Істина не вимагала доказів, — пише Саллі. — Я наводжу цю неординарну колізію зі слів Іди, щоб ви відчули, які ті люди були «не від світу цього», тож і Таль, котрий вийшов з їхнього середовища, не вкладався в жодні рамки умовностей».

Нестандартна поведінка

Таль був загальним улюбленцем. Особливо приваблював жінок (а вони — його), хоча зовні аж ніяк не Ален Делон. Одна з тих, чиїх надій він не виправдав, навіть ледь не вкоротила собі віку... Казали, ніби Таль був геній не лише в шахах, а володів якимсь потужним магнетизмом, притягуючи симпатії своєю культурою, дотепністю та щедрістю. Довкола нього відтак завжди виникала якась аура лагідності та доброзичливості.

Саллі згадувала: «У поїздках, якщо це було без мене, його завжди оточувала величезна кількість різних людей — своїх, чужих, випадкових... Прихильниці його дуже любили. Та й Міша не був закритим женоненависником. При цьому завжди гусарив. Любив за все і за всіх платити сам. Виймав гроші, хтось біг за коньяком, за сигаретами... Замість однієї пляшки приносили п’ять (люди щедрі на чужі гроші)... Все це випивалося, випалювалося, роздарювалося... Незабаром був дзвінок у Ригу: «Джек! У мене скінчилися гроші. Висилай негайно тисячу!»

На жаль, оця богемність не сприяла стабільності успіхів Таля так само, як і його хвороби. Чи не тому його клас гри зростав, а успіхи — ні?..

До речі, як зауважив у статті з приводу 10-ї річниці смерті Таля один із його друзів — знаний шаховий журналіст Євген Гік, «про більшість талевських подруг, які прикрашали його існування, можна сказати, що ними володіла «одна, та полум’яна пристрасть». По черзі вони буквально переслідували гросмейстера і здебільшого вловлювали щасливу мить, коли їхній обранець отримував солідний чек за успіх у турнірі. Вони завжди опинялися тут як тут. Щоправда, траплялися й винятки...»

Дівчина без гітари

Перший офіційний шлюб восьмого чемпіона світу фактично тривав не дуже довго. Саллі передовсім займалася особистою кар’єрою та сином. Таль також не був однолюбом. Отож у нього з’явилася постійна подруга, ім’я та прізвище котрої Саллі в своїй книзі не оприлюднює, називаючи її однією літерою — Л. Повідомляє про неї переважно негатив — мовляв, користолюбна, любила випити тощо.

Це була Лариса Соболевська — досить відома тоді кіноактриса, котра виступала й у шахових турнірах. Досі час від часу деякі телеканали вкотре показують популярний і досі фільм «Дівчина з гітарою» (1958 р.). У ньому головну роль грає, інколи співаючи, Людмила Гурченко, а шахістка-артистка в тій же крамниці виконує іншу пісню, але сидячи не з гітарою, а за касовим апаратом, на якому вибиває чеки покупцям...

Від себе додам, що ця симпатична жінка, з котрою, як і з Талем, доводилося часто зустрічатися на турнірах, справляла приємне враження: доброзичлива, активна в спілкуванні, дуже любила шахи, а Таля обслуговувала в побуті, де він був майже безпомічним, «від і до», не те що Саллі.

Разом із нею ризький гросмейстер приїхав наприкінці 1964 року до Києва, де брав участь у чемпіонаті СРСР. Ще є ветерани, мабуть, які пам’ятають: Соболевська, виступаючи тоді по київському телебаченню, заявила, що вважає себе дружиною Таля і незабаром вступить з ним у законний шлюб. Але до цього їхній роман не дійшов. Адже Михайло офіційно розлучився з Саллі лише 1972 року. Вона відтак повернула собі прізвище Ландау, а з часом завела нову сім’ю та перебралася на постійне мешкання до Бельгії, де, втім, продовжувала активно спілкуватися з батьком їхнього сина. Вони залишалися рідними людьми, постійно передзвонювалися й зустрічалися в різних містах і країнах.

А з Соболевською сталася сенсація — вже після смерті Таля преса в Москві оприлюднила епізоди з її політичного життя: виявляється, ще з 50-х років вона не раз артистично виконувала відповідальні завдання певної державної структури в секретних стосунках з іноземними посадовцями. Та це — окрема тема. Інше питання — чи знав про це Таль? Гадаю, навряд...

Зустріч у «Спортивці»

У лютому 1974 року Таль, перебуваючи в Києві, отримав запрошення в гості до редакції «Спортивної газети» (на фото з автором — Юхимом Лазарєвим). Разом із Талем прийшла до нас і його чергова дружина — ризька шахістка Ангеліна (Геля) Пєтухова, котра, до речі, народила йому 1976 року дочку Жанночку.

Наші співробітниці були вражені норковою шубою Гелі, що коштувала тоді більше, на їхню думку, ніж кілька наших зарплат за рік. У кабінеті тодішнього головного редактора «Спортивки» Всеволода Дмитрука відбулася така собі прес-конференція з редакційним колективом, текст якої потім було майже повністю надруковано в нашій газеті. Потім перед профкомом редакції було поставлено питання, щоб гостеві щось заплатили з профспілкової каси. Восьмий шаховий король, отримавши з рук казначея профкому Людочки Єфименко «аж» 25 карбованців, розписався в документі та щиро подякував... Його дружина, до речі, висловила подив з приводу того, що деякі наші співробітники між собою розмовляють не українською мовою, а російською.

Надалі Геля, спершу повністю присвятивши себе Талю, довго тримала його в «їжакових рукавицях», але все ж зрештою не витримала і разом з дочкою переїхала в Німеччину.

Останньою жінкою Таля була ленінградка Марина, яка самовіддано піклувалася про нього до кінця.

Українці також геніальні!

У передмові до мемуарів першої дружини Таля письменник Аркадій Арканов, розмірковуючи на тему геніальності, зокрема зазначив: «Геній — Богом обрана людина, можливо, випадково. Проте в одному випадку людина усвідомлює свою геніальність, а в іншому — навіть не підозрює про це, живе таким, як дихає... А в підсумку обидва — генії... Талановитий гросмейстер Зураб Азмайпарашвілі, вигравши другу з двох основних партій у безумовно геніального Василя Іванчука (справа була у вересні 1994 року в голландському місті Тілбургу), сказав мені: «Так! Безумовно, Іванчук — геній! Але ми для того й живемо, щоб інколи перемагати генія...» Я ще не можу сказати, скільки геніїв сиділо поруч зі мною за моє життя — випивали, жартували, заводили легковажні романи... Проте одного генія можу назвати абсолютно точно. Це — Михайло Таль».

Принагідно виникає питання: чи гідно цінує своїх геніїв, у тому числі й шахових, рідна Україна? І згадується мимоволі, як 2004 року наша національна збірна команда на чолі з Іванчуком блискуче виграла Всесвітню шахову олімпіаду, і як «нагородили» її тодішня та наступна влада. Торік, до речі, олімпійське «золото» здобула й жіноча збірна України. Та це так, між іншим...