ЗОЛОТИЙ ДЕНЬ

...Москва, 18 січня 1950 року. У вщерть заповненому Концертному залі Центрального Будинку Радянської Армії закінчується останній, 15-й, тур чемпіонату світу з шахів серед жінок. Ось уже зроблено останній хід у партії між радянською шахісткою Людмилою Руденко і шаховою зіркою Франції Шоде де Сілан. Нічия! А це означає, що Руденко, набравши в 15 партіях 11,5 очка, здобула золоту медаль.

Бурхливі оплески. Всі глядачі (а їх — у партері, ложах, на гальорці тощо — ледь не тисяча!) гучно вітають нову чемпіонку світу. Радів того дня майже весь Радянський Союз. А особливо — Україна.

ВІД ЛУБЕН ДО ОДЕСИ

Народилася майбутня королева шахів 27 липня 1904 року в Лубнах на Полтавщині. Ще десятирічною дівчинкою перейняла захоплення „поезією розуму” від батька, юриста Володимира Руденка, також проявила здібності в інших цікавих та корисних справах, що допомогло їй у дорослому житті. Після закінчення середньої школи доля подарувала їй вступ до Одеського інституту народного господарства, де вона відмінно вчилася, водночас успішно виступаючи в змаганнях з атлетичних видів спорту та шахів.

1924 року обдарована студентка вже стала чемпіонкою Одеси з плавання стилем „брас” на дистанції 400 метрів, за рік здобула в такому запливі срібну медаль першості України. А ще вона стрибала у воду з 13-метрової вишки!

ВІД МОСКВИ ДО ПІТЕРА

Отримавши диплом, стала працювати економістом у Москві, куди поїхала слідом за чоловіком — професором вищого військового училища. А водночас брала активну участь у шахових турнірах, та ще й з яким успіхом! Вже 23-річною дебютує в жіночому чемпіонаті СРСР і відразу потрапляє до чільної п’ятірки. А 1928 року стає чемпіонкою Москви з таким результатом: у 12 партіях — 12 перемог!

Потім знову слідом за чоловіком — ще одна, вже остання зміна адреси. Вже з 1929 року Руденко з особистих мотивів постійно мешкає в Ленінграді, де працюючи на великому заводі, дозвілля віддає шахам, успішно виступає в міських і всесоюзних змаганнях. У жіночих турнірах міжнародного рівня радянські шахістки до війни ще не мали дозволу на участь, тож і звання в них тоді були скромнішими — максимум „кандидат у майстри”.

На жаль, після розлучення Руденко залишилася сама з синочком Володею...

ВОЄННА СТОРІНОЧКА

А під час війни вже було не до шахів. Ось що, до речі, згадує в своїх мемуарах під назвою „В рядах шахматной гвардии”, виданих у Мінську 1984 року, славнозвісна білоруська зірка (з 1978 року — гросмейстер), молодша від Руденко на 15 років, Кіра Зворикіна:

„Про Людмилу Володимирівну Руденко я можу говорити безкінечно. Я захоплювалася і захоплююся нею. До літопису воєнних років вміщено й її маленьку сторіночку, маленьку лише на тлі величезних подій того часу. Завод евакуювали в Уфу. Інженер Руденко отримала термінове завдання: вивезти дітей співробітників з майже блокованого Ленінграда. Лише їй відомо, чого це коштувало. Тривалий шлях під обстрілами, нестача продуктів, медикаментів, обслуговуючого персоналу. Мама Люда була для малолітніх дітей усім: лікаркою, санітаркою, кухарем, захисницею та суддею. Потім — щоденна багатогодинна робота на заводі під гаслом: „Все для фронту! Все для перемоги!..”

РАХУНОК — 2:0

Та ось війна закінчилася. 1946 року — міжнародний дебют: радіоматч між збірними СРСР і Великобританії. До складу радянської жіночої команди було включено і Людмилу Руденко. Вона зустрілася з відомою англійською шахісткою Р. Брюс і обидві партії виграла!

КІМНАТКА В ПІДВАЛІ

Кіра Зворикіна, згадуючи в своїх мемуарах, що Руденко, повернувшись з Уфи до Пітера, запросила її в гості, була вражена: „Жила Людмила Володимирівна разом з маленьким сином Володею в невеличкій кімнатці в підвалі. Вологість, кіптява керосинка, кілька топчанів і розхитаних табуреток та до того ж іще — голодні ленінградські пацюки. Яким треба бути оптимістом і як любити шахи, щоб у таких тяжких умовах підготуватися та стати чемпіонкою світу! Я стала бувати тут мало не щодня. Ми проводили нескінченні матчі з годинниками і без них, аналізуючи, як могли, виникаючі позиції; зверталися до нашої єдиної книги „Современній дебют” Г.Я. Левенфіша, грали та знову грали. Переможена в черговому матчі мусила виконувати хатню роботу: помити підлогу, стіни, віконця, збігати в крамницю...”

Ось у яких умовах доводилося жити й працювати майбутній чемпіонці світу.

НА ВИСОКОМУ РІВНІ

Тим часом на її роботі вона отримала підвищення в посаді — стала начальником відділу праці та зарплати найкрупнішого в місті заводу. Відтак дещо поліпшилися й її побутові умови. А шахам продовжувала віддавати своє дозвілля, виступаючи в змаганнях з незмінним успіхом, хоча їй уже було за 40. Неабиякий талант, чималий досвід плюс надзвичайно сильна воля ще довго допомагали їй бути на високому рівні.

Отож її включили до числа учасниць першого післявоєнного чемпіонату світу серед жінок, який мав проходити в Москві, взявши старт 20 грудня 1949 року.

ЧЕМПІОНАТ СВІТУ!

Це було дев’яте змагання, в якому під егідою Міжнародної федерації шахів (ФІДЕ) розігрувалася світова жіноча корона. У восьми попередніх (сім турнірів і один матч), що проводилися 1927-1939 років, незмінно вигравала чешка Віра Менчик, яка народилася 1906 року в Москві, через 15 років емігрувала разом з батьками до Англії, а 1944 року трагічно загинула під час бомбардування Лондона німецькою авіацією...

Майже шість років відтоді жіноча шахова корона була безпритульною. Та ось наприкінці 1949 року 16 найсильніших шахісток з 12 країн розпочали за неї безкомпромісну боротьбу. Чотири з них представляли СРСР. Найстаршою з них була Людмила Руденко (їй на той час уже минуло 45). Ользі Рубцовій — 40, Єлизаветі Биковій — 36, а Валентині Бєловій (згодом після заміжжя вона стала Борисенко) — 29... Молодші зірочки тоді ще до їхнього рівня не дозріли.

ЮВІЛЕЙ СТАЛІНА

Зрозуміло, що перед турніром з радянськими учасницями ретельно працювали тренери. Адже держава ставила їм завдання: здобути корону. Але саме на старті Людмилі Руденко з її яскравим атакувальним стилем не пощастило. В першому турі вона надто агресивно грала з чемпіонкою США Гізеліною Грессер і, зрештою, відклала партію в гіршій позиції. А це було напередодні вседержавного святкування ювілейного 70-річчя Сталіна. Радянських учасниць попередили (мабуть, напівсерйозно, проте грізно): хто того дня посміє програти, того... відправлять до Сибіру! Якраз Руденко не поталанило, тож можна собі уявити, в якому настрої вона грала наступні партії.

Уже в другому турі українка перемогла Бикову. Далі вже грала без програшів. Наздогнала Рубцову, яка впродовж дев’яти турів лідирувала, завдала їй поразки.

Наперед вийшла Грессер, потім — Шоде де Сілан. В 11-му турі українка наздогнала француженку, а в 13-му стала вже одноосібною лідеркою. Її головними переслідувачками були інші радянські шахістки. В підсумку Руденко на ціле очко випередила Рубцову — срібну призерку та на 1,5 очка — Бєлову та Бикову, котрі розділили 3-4 місця.

ДОЛЯ ПОЧЕСНИХ НАГОРОД

За перемогу другій чемпіонці світу вручили, крім золотої медалі та диплома, лавровий вінок, а також цінний кубок, який і донині зберігається її нащадками у Пітері. Решті нагород судилася інша доля. Онук Людмили Володимирівни Сергій Володимирович Руденко в спогадах, оприлюднених на початку цього року, зазначає:

„Бабуся ніколи не робила з квартири музею нагород. Золоту медаль, яка тоді була повністю з дорогоцінного металу, вона пустила собі на зубні коронки. А коли вінок засох, почала кидати листя в супи. Та й сам кубок неодноразово здавала в ломбард — за союзних часів спортсменок грішми не балували”.

ВИСОКІ ЗВАННЯ

Додамо, що чемпіонці світу призначили ще державну стипендію (інформацію щодо грошових призів тоді ще не оприлюднювали). А також усі чотири радянські учасниці вперше отримали почесне, як на ті часи, звання "Майстер спорту СРСР”. Турнірні результати радянських шахісток тоді оцінювали на підставі таких же вимог, як і для шахістів. Тим же принципом керувалася й ФІДЕ, поки через понад чверть століття не встановила окреме звання „Міжнародний гросмейстер серед жінок” із набагато меншими турнірними вимогами.

В числі перших 12 шахісток, яким 1976 року ФІДЕ присвоїло цей гросмейстерський титул, була і Людмила Руденко. До речі, серед них опинилася й 27-річна львів’янка Марта Літинська — представниця молодшого покоління українських шахових зірок.

А щодо звання „Міжнародний майстер” ФІДЕ була відразу щедріша. Започаткувавши цей титул 1950 року, вона присвоїла його 93 шахістам і 17 шахісткам, у тому числі — всім учасницям завершеного тоді чемпіонату світу!

Руденко до того ж ще в 1953 році отримала звання „Заслужений майстер спорту СРСР”, а 1957 року – орден „Знак Пошани”.

НАСТУПНІ ТУРНІРИ

Людмила Володимирівна, ставши шаховою королевою, ще деякий час високо „тримала марку”. 1952 року стала переможницею чемпіонату СРСР.

Та почав даватися взнаки вік. Уже 1953 року, коли чемпіонці було вже 49, вона поступилася світової короною Єлизаветі Биковій, молодшій на дев’ять років, програвши їй матч з рахунком 6:8.

„На мою думку, Руденко більш обдарована, ніж Бикова, — писала в книзі „Шахи в моєму житті” легендарна Нона Гаприндашвілі, багаторазова чемпіонка світу 1962-1978 років, — але наслідок матчу був цілком закономірним, бо Бикова, безперечно, переважала свою суперницю важливими в матчевому змаганні якостями бійця, а крім того, зуміла нав’язати чемпіонці світу вигідну для себе позиційну боротьбу. Невдало для Руденко закінчився і матч-турнір на першість світу 1956 року, де також грала чемпіонка світу Бикова і переможниця турніру претенденток Рубцова. Але не забуваймо, що в цьому турнірі Руденко виступала вже в 52-річному віці, коли їй важко було витримувати напруження боротьби”.

СКЛАДНИЙ ЕНДШПІЛЬ

Вже в почесній вічній ролі під назвою „Екс-чемпіонка світу” Людмила Володимирівна активно провела свій, так би мовити, ендшпіль життя. Працювала до пенсійного віку. Грала в різних змаганнях, судила турніри, проводила заняття з молоддю.

Дуже часто приїздила в рідний край. Особливо визначною була її участь у XVI жіночому чемпіонаті України, що проходив 1956 року в Києві. Там вона грала на повну силу і розділила 1-2 місця з киянкою Бертою Вайсберг (яка була семиразовою чемпіонкою України, а її онук Матвій Вайсберг, до речі, нині вважається одним з відомих українських майстрів живопису...)

Часто відвідувала родичів в Україні. Її онук Сергій Руденко відзначає, що завдяки цим поїздкам їй вдалося вже на схилі років відшукати могилу свого батька на Миколаївщині — там він працював деякий час прокурором, але, не знайшовши спільної мови з радянською владою, прийняв сан священика.

ВІЧНА ПАМ'ЯТЬ!

Останні роки вона часто хворіла, стала сліпнути, згадував онук, але попри це продовжувала грати з ним у шахи до самої смерті. Пішла з життя 26 лютого 1986 року...

І вже наступного року в Пітері провели перший міжнародний турнір пам’яті Людмили Руденко. Відтоді ці меморіали там відбуваються щороку. В цьому столітті такі змагання систематично проводять також у Лубнах на честь легендарної землячки.

А 100-річчя з дня її народження п’ять років тому Україна вшанувала випуском художнього поштового конверта з оригінальною маркою — „Людмила Руденко. 1904-1986”. Цей сувенір, підготовлений підприємством „Марки України”, було введено в обіг 16.07.2004 року тиражем 685 тисяч примірників, який швидко розійшовся.

Хіба не вміють і в нас вшановувати своїх зірок?!

УКРАЇНСЬКА ЕСТАФЕТА

Яскравою сторінкою прикрасила Людмила Руденко літопис „мудрої гри”. Для нас особливо є цінним те, що це був перший український прорив у царині жіночих шахів.

Слідом за розумницею родом з Лубен гросмейстерським шляхом пішли набагато молодші за неї Марта Літинська та Лідія Семенова, котрі стали представницями України в змаганнях претенденток на світову корону.

Наступне покоління українок не відстає. Особливо пам’ятна перемога на Всесвітній шаховій олімпіаді 2006 року, яку в складі збірної України здобули Наталія Жукова, Катерина Лагно, Анна Ушеніна та Інна Гапоненко!

А торік 12-ою чемпіонкою світу стала представниця української діаспори в РФ Олександра Костенюк.

Є з кого брати приклад нашим дівчатам!