ПЕРШИЙ ПРОРИВ

Давно відомо, зокрема: з усіх видів спорту лише шахові національні збірні України, виступаючи з 1992 року на командних олімпійських, світових і європейських чемпіонатах, здобували золоті медалі!

Крім того, саме шахові чоловіча та жіноча збірні України першими після здобуття нею Незалежності виступили під національним блакитно-золотим прапором, випередивши представників і представниць українських федерацій з усіх інших видів спорту, котрі в цей час ще певний період змушені були виступати як члени СНД (цей так званий Союз незалежних держав було створено наприкінці 1991 року замість СРСР), в тому числі й на Олімпійських іграх-1992 в іспанській Барселоні.

Була тоді активна спроба залучити шахістів України до лав отого новоствореного — замість Шахової федерації СРСР — державного шахового об’єднання СНД.

До Федерації шахів України (президентом якої був професор Іван Бик) за підписом легендарного п’ятиразового чемпіона світу Михайла Ботвинника тоді й надійшло з Москви таке запрошення. Київ відповів: «ні в якому разі»!

Більше того, вже в березні 1992 року Міжнародна федерація шахів (ФІДЕ) залучила до своїх лав ФШУ, яка відтак отримала право делегувати на участь у наступній Всесвітній шаховій олімпіаді, яка незабаром мала відбутися в філіппінській Манілі чоловічу та жіночу національні збірні України.

ЗВІДКИ ВЗЯТИ ГРОШІ?

Виникли нові проблеми. Головне — фінанси. Адже за часів СРСР зарубіжні виступи радянських шахістів затверджували та матеріально забезпечували потужні державні і відомчі організації (щоправда, вони й здобуті там шахістами призи у валюті привласнювали вони відсотків на 90). Але відразу після здобуття Незалежності в Україні ще державних коштів не було.

За які ж гроші нашим гросмейстерам можна було їхати на Олімпіаду? Тодішніми лідерами чоловічої збірної України були львів’яни Василь Іванчук (він і досі — наш шаховий гетьман!), Олег Романишин, Олександр Белявський і Адріан Михальчишин. І ось вони зібралися, обговорили критичну ситуацію та дійшли такого висновку: хоч би там що, але заявити шаховому світу про Україну треба обов’язково! За будь-яку ціну!

Відтак вирішили: відмовитися од гонорарів за участь, а частину витрат на дорогу, розміщення в Манілі, харчування тощо взяти на себе! Знайшлися в Києві та особливо у Львові вже не дуже бідні бізнесмени, чиї фірми доброчинно на шахи також дещо «підкинули».

ОЛІМПІЙСЬКИЙ СТАРТ

Отже, влітку того року поїхали в Манілу. До речі, чоловічу збірну України в додаток до квартету львів’ян відтак поповнив і досить успішний тоді харківський гросмейстер Ігор Новиков.

А до складу нашої жіночої команди увійшли львів’янки Аліса Галлямова-Іванчук (перша дружина лідера українських шахістів), Марта Літинська та Ірина Чолушкіна, а також киянка Лідія Семенова — єдина тоді з українських шахісток, якій поталанило стати олімпійською чемпіонкою (у складі збірної СРСР-1988).

Саме нашим шахісткам і вдалося вперше прославити Україну медалями — спочатку срібними! За рахунок не лише високого класу гри, а й патріотичного ентузіазму.

А шахістам нашим, на жаль, тоді було ще замало класу гри тазавзяття — вони фінішували лише дев’ятими. Та зате ж сам факт їхнього дебюту в світових змаганнях світового рангу під прапором України — визначний! Врахуймо й те, що в олімпіаді брали участь 102 чоловічі команди!

«СРІБНО-ЗОЛОТИЙ» ЗЛЕТ!

Того ж року пізніше вперше наша спортивна держава отримала від гросмейстерів не лише «срібло», а й «золото»!

Перефразовуючи трохи класичну українську пісню, наші гросмейстери могли би її так заспівати: «Як ішли ми з Дебречина — додому, взяли звідти дві медалі — в дорогу!»

На командному чемпіонаті Європи, що проходив у листопаді-1992 в угорському Дебречині (таку українську назву мав нинішній Дебрецен) серед жінок блискуче перемогла збірна України — ті ж Галлямова-Іванчук, Літинська та Чолушкіна.

Тренером нашої блискучої жіночої команди був тоді видатний гросмейстер з Луганська Геннадій Кузьмин.

По-різному склалися потім їхні шахові та життєві долі. Аліса незабаром розлучилася з Іванчуком і повернулася до рідної Казані. Чолушкіна також з часом перебралася до тодішньої Югославії, де вийшла заміж. Лише Літинська залишилася в своїй Батьківщині, прославивши її ще й 2002 року золотою медаллю на шаховому чемпіонаті світу серед ветеранок. А цього року Львів урочисто вітав її з 60-річним ювілеєм.

Кузьмин ще багато років керував жіночою збірною України. Надалі цю естафету перейняв одеський гросмейстер В’ячеслав Ейнгорн.

Зробила там свій перший прорив на міжнародний п’єдестал і чоловіча збірна України. Ті ж Іванчук, Белявський, Романишин і Новиков, а також одесит В’ячеслав Ейнгорн, стали вперше віце-чемпіонами Європи!

Що ж, Іванчук і досі прославляє Україну. Романишин — взагалі вже легендарна постать. Белявський зберігає громадянство України, але виступає за Шахову федерацію Словенії. Новиков — також у від’їзді. На добру пам’ять заслуговує також тренер команди — міжнародний майстер з Одеси Михайло Підгаєць. Потім його на цій посаді замінив інший одесит — Володимир Тукмаков. А Підгаєць цього року пішов з життя. Вічна йому пам’ять!

СПАСИБІ СПОНСОРАМ!

Відзначимо, що на чемпіонат Європи-1992 наші гросмейстери їхали не за власний рахунок. Щоправда, держава тоді вже мала можливість надати їм фінансову допомогу, хоч і дуже скромну. А головну підтримку подарували спонсори ФШУ, яких також варто згадати добрим словом. Це — Виробниче об’єднання імені Артема (Київ), суднобудівний завод «Океан» (Миколаїв), Павлоградський хімічний завод (Дніпропетровська область), завод «Ленкузня» (Київ), Київський радіозавод, Український державний науково-виробничий центр АСПРУВ (Київ), ВО «Зоря» (Миколаїв). Спасибі їм!

ПРИЙОМ У ПРЕЗИДЕНТА

Про подібні досягнення представників інших видів спорту під прапором незалежної України тоді ще й мови не було. Отож і показово, що такий чудовий старт нашої шахової еліти не пройшов повз увагу найвищої державної влади.

18 грудня 1992 року вперше в історії України (на жаль, поки що нібито востаннє) її провідних шахістів урочисто прийняв тодішній Глава держави Леонід Кравчук.

До цієї знакової зустрічі були запрошені наші гросмейстери, які на командному чемпіонаті Європи здобули золоті та срібні медалі, та їхні тренери, а також — тодішній міністр Укрмолодьспорту, президент НОК України Валерій Борзов, керівники ФШУ та, ясна річ, журналісти (серед них, до речі, був і автор цих рядків, який працював у «Спортивній газеті».

У репортажі кореспондента Укрінформу, про цей прийом оприлюдненому в багатьох інших виданнях, зокрема повідомлялося:

«Президент тепло поздоровив спортсменів з успішним виступом на чемпіонаті Європи в Угорщині, підкресливши, що шахісти працюють на авторитет України, своїми перемогами створюють добрий імідж нашій державі, а також наголосив:

Думаю, що шахи — найпопулярніший вид спорту в України. До речі, знаю з історії, що перші шахові фігурки на території нашої країни було знайдено у Х—ХІІ століттях, і в наших далеких предків ця мудра гра була в пошані».

Ясна річ, творці шахового злету отримали там почесні відзнаки. Між іншим, наступні президенти України були не менш щедрі для гросмейстерів на ордени та звання. Інша річ — фінансові проблеми, які залишаються в нас дуже і дуже складними не лише для шахів, але й для інших видів спорту.

Це вже — інша тема. Наразі ще можна згадати, що того 2002 року ті ж спонсори вдало профінансували також участь української молоді в чемпіонатах Європи та світу серед юнаків і дівчат, які проходили в Голландії, Чехословаччині, Німеччині та Аргентині. На жаль, спонсорська підтримка не була такою щедрою, щоб забезпечити там нашим учасникам і тренерську підтримку. Тож найбільше серед них відзначилася 15-річна Інна Гапоненко з Херсона: спершу в чемпіонаті континенту серед дівчат до 20 років здобула срібну медаль, а потім у такому ж турнірі «до 16» стала чемпіонкою Європи. Ще було двоє срібних призерів у цих змаганнях, а Тетяна Василевич з Євпаторії стала віце-чемпіонкою світу серед дівчат до 16 років.

Отакий був перший «незалежний» рік шахістів України. Згадаймо ще наступний: на першому командному чемпіонаті світу серед чоловіків, де перемогла збірна США, українці стали срібними призерами, витіснивши Росію на третю сходинку. Далі до кінця 90-х років наші земляки та землячки в різноманітних змаганнях найвищого всесвітнього та європейського рангу вже не підіймалися вище «срібла». А потім...

«ЗОЛОТА ЕСТАФЕТА» ХХІ СТОЛІТТЯ

Дуже стисло нагадуємо нашим читачам ті найяскравіші успіхи української шахової еліти, про які принагідно вже більш-менш детально «МУ» повідомляла їм раніше.

2000 рік. Наталія Жукова стала переможницею першого в історії особистого чемпіонату Європи серед жінок!

2001 рік. Національна збірна України — Василь Іванчук, Руслан Пономарьов, Володимир Баклан, В’ячеслав Ейнгорн, Олег Романишин і Вадим Малахатько — здобула перемогу в командному чемпіонаті світу. А в особистому чемпіонаті світу, що проходив у Москві, фіналістами стали Іванчук і Пономарьов, забезпечивши Україні золоту та срібну медалі!

2002 рік. Пономарьов, вигравши в Москві фінальний матч в Іванчука, здобув світову корону!

2004 рік. Національна збірна України — Василь Іванчук, Руслан Пономарьов, Андрій Волокитін, Олександр Моїсеєнко та Сергій Карякін — чемпіон ХХХVІ Всесвітньої шахової олімпіади! А Василь Іванчук, крім того, став переможцем двох особистих чемпіонатів Європи — як з класичних, так і з швидких шахів.

2005 рік. Катерина Лагно — чемпіонка Європи серед жінок!

2006 рік. Переможниця Всесвітньої жіночої шахової Олімпіади — збірна України: Наталія Жукова, Катерина Лагно, Інна Гапоненко й Анна Ушеніна!

2007 рік. Василь Іванчук — чемпіон світу з блискавичних шахів. Катерина Лагно — вдруге чемпіонка Європи.

2008 рік. На Всесвітній шаховій олімпіаді «Кубок Нони Гаприндашвілі» за найкращий сумарний результат чоловічої та жіночої команд виборола Україна...

Отже, є про що нам приємно згадати нинішнього Дня незалежності та відтак підняти келихи за тих, хто на світовій та європейській шахових аренах прославив Україну, тож побажаймо їм — так тримати!