Про такі шахові здобутки наразіскладається в Одесі книга! А цього року, продовжуючи нинішню київську традицію, також і Одеса відзначає відразу кілька своїх досить пам’ятних «круглих» і «напівкруглих» дат, пов’язаних з вагомими шаховими подіями минулих часів.

Але раптом...

— Підсудний Альохін Олександр Олександрович засуджується до смертної кари!

Таким вироком завершився суд в Одесі навесні 1919 року над найсильнішим на той час шахістом колишньої Російської імперії. Судді не брали це до уваги. Адже Одеса тоді перебувала під червоною владою, яка витіснила звідти білогвардійців. І ось до чекістів надійшло анонімне донесення, буцімто Альохін вів контрреволюційну діяльність. Його було заарештовано і негайно ж ув’язнено в камеру одеської буцегарні на Єкатеринінській площі, 6. Тож після смертного суддівського вироку 26-річний гросмейстер світового екстра-класу (між іншим, дворянського походження!) був, здавалося б, приречений на неминучу загибель. Можна собі уявити, що відтак у в’язниці пережив Альохін!

Але раптом жорстокі одеські чекісти отримали термінову телеграму з Києва з грізним наказом: негайно звільнити з-під варти Олександра Олександровича Альохіна! Що й було зроблено.

Якби не ця вказівка, шахова історія пішла б з часом іншим шляхом. Адже Альохін, ставши 1920 року переможцем першої всеросійської олімпіади в Москві та незабаром емігрувавши до Франції, 1927 року в матчі за шахову корону взяв гору над її володарем Хосе-Раулем Капабланкою і став п’ятим чемпіоном світу.

Хто врятував Альохіна?

Але то вже інша тема, чимало подробиць якої загальновідомі. Більше тає-мниць приховує інше — хто ж врятував Альохіна від смерті, встигнувши в темпі надіслати куди треба і кому треба тривожний сигнал?

Англійська журнальна публікація ще 1937 року стверджувала: коли з Москви приїхав до Одеси один з вождів жовтневого перевороту в Росії, тодішній більшовицький народний комісар (тобто міністр) з військових і морських справ, голова Реввійськради Лев Троцький, то начебто він відвідав у в’язниці засудженого до розстрілу Альохіна, зіграв з ним у шахи, і хоча зазнав жорстокої поразки, сприяв скасуванню вироку.

Та вже в наступній книзі — «Геній шахів Альохін», виданій у Берліні (1953) цю легенду було взято під сумнів, а з часом з’ясувалося, що Троцький 1919 року в Одесі не з’являвся. У цій же книзі оприлюднена інша версія: серед п’яти суддів, які були зобов’язані підписати смертний вирок Альохіну, виявився один, котрий з поваги до славетного шахіста відмовився поставити свій підпис, і це йзвільнило гросмейстера з-під варти. Чи мо-гло бути таке — ставить питання в книзі «Александр Алехин — непобежденный чемпион» (Москва, 1992) її автор Юрій Шабуров.

Версія Богатирчука

Тим часом авторитетну відповідь на це дав у своїх мемуарах, надрукованих ще 1978 року в Сан-Франциско, легендарний український шахіст Федір Богатирчук (1892—1984), який тоді мешкав у Канаді. Згадуючи про те, що йому розповідав за тих часів одеський шахіст Яків Вільнер про перебування Альохіна в цьому місті, Богатирчук стверджує:

«Вільнер сказав мені, що, працюючи в одеському трибуналі, він дізнався про вирок за кілька годин до моменту його виконання і негайно надіслав телеграму тодішньому голові Українського раднаркому Раковському з проханням урятувати Альохіна. На щастя, Раковський чув про шаховий геній Альохіна і негайно зв’язався прямим проводом з одеським ЧК. Далі відомо тільки одне: Альохіна тієї самої ночі було звільнено і скеровано в розпорядження товариша Раковського».

Якщо в згаданій праці Шабурова про таку версію — ані слова, то в книзі «Алехин», яка вийшла друком також у Москві того ж року (коли відзначалося століття з дня народження Альохіна), але на кілька місяців пізніше, її автори — батько і син Ліндери — вже версію Богатирчука (хоча лише в трьох реченнях і не згадуючи його прізвища, адже він — емігрант) називають реалістичнішою. А посилаються вони на статтю американського шахіста Емануїла Штейна, надруковану 1980 року.

Знову ж таки, питання: чи американський автор сам-один докопався до версії про Вільнера, або ж просто переписав її з мемуарів Богатирчука, які вийшли друком за два роки до цієї його статті?

Перший чемпіонат України

Тепер на часі перейти до особи того, хто ж справді врятував майбутнього шахового короля. Крім цього подвигу, Яків Семенович Вільнер (1899—1931) зробив також і незрівнянний внесок до літопису шахових чемпіонатів України. Адже 85 років тому обдарований одесит став переможцем першого з них (до речі, в запеклій конкуренції зі згаданим Федором Богатирчуком, тоді киянином, який став першим віце-чемпіоном)!

...Після завершення жахливої громадянської війни стала на теренах Шевченкового краю проводитися його новою владою українізація державних структур, шкіл, виховних і культурних установ тощо. Вона тривала майже десять років, поки не почала зазнавати кривавих ударів — відомо звідки і від кого... Але як непогано все це починалося! До речі, в структурі оформленої наприкінці 1922 року держави під назвою СРСР в її складі виникла УСРР — Українська соціалістична радянська республіка (як відомо, таку назву вона мала, поки на початку 1937 року Надзвичайний ХІV Всеукраїнський з’їзд рад не прийняв новий закон — про Конституцію УРСР, де в назві нашої країни переставили друге і третє слова).

Взяла тоді новий старт і українська шахова культура, що мала давні традиції. Зокрема, ентузіасти «мудрої гри» з Харкова (тодішньої столиці), Києва, Полтави, Кам’янця-Подільського та інших міст республіки, не кажучи вже про Одесу, ще 1923 року почали готувати проведення першого чемпіонату України з шахів, під час якого планували також провести й з’їзд аматорів, як тоді повідомляв московський часопис «Шахматы», — з метою організації Всеукраїнської шахової спілки. Найбільше зусиль до цього доклав найавторитетніший тоді в республіці гравець, єдиний у ній маестро Федір Богатирчук. Але й помічників у нього знайшлося чимало.

Тож оцей турнір і з’їзд почалися 29 березня 1924 року в Києві. З метою визначення їхніх учасників і представників у багатьох містах України відбулися змагання. Переможців цих змагань запрошували взяти участь в головному змаганні — чемпіонаті республіки, а призерів включали до турніру любителів, що проводився паралельно. Призами були тоді аж ніяк не гроші, а шахові видання.

Підсумки чемпіонату: Я.Вільнер (Одеса) — 9 очок з 10; Ф.Богатирчук (Ки-їв) — 8,5; М.Сорокін (Київ) — 7,5; С. Тихенко (Київ) — 5,5; Д.Григоренко (Харків) і А.Гуєцький (Житомир) — по 5; А.Гаєвський (Кам’янець-Подільський), А.Грінберг (Київ) і Е.Лернер (Вінниця) — по 4; Г.Ластовець (Полтава) — 2,5; В.Єршов (Ніжин) — 0 очок.

У турнірі любителів переміг Б.Драгомирецький з Кам’янця-Подільського.

Особистий ювілей

Яків Вільнер був одним з найсильніших шахістів України 20-х років минулого століття. Чемпіонати республіки він вигравав тричі: не лише перший (1924), а й другий (1925), а також і третій (1928), розділивши 1—2 місця з харків’янином Володимиром Кириловим. Брав він участь також у п’яти чемпіонатах СРСР (1923—1929). Найкращий в них результат — 1924 року: розділив 6—8 місця і отримав звання майстра. До цього турніру, між ін-шим, в СРСР тільки якась дюжина гравців мала це найвище тоді в державі шахове звання, з них в Україні — лише Богатирчук...

Крім участі в турнірах, Вільнер активно займався шаховою композицією в жанрі складання задач. Переміг у Всесоюзному чемпіонаті шахових композиторів 1929 року в розділі триходових задач, був також призером ряду конкурсів.

Про його позашахове життя-буття мало що відомо. В кількох енциклопедичних словниках немає даних про день і місяць його народження, є тільки рік — 1899. Навіть не пощастило знайти у різних виданнях хоча б одного його фотопортретика. Хіба що дружній шарж... Але, як повідомив нещодавно автора цих рядків телефоном з Одеси тамтешній відомий історик шахів Юрій Ткаченко, останні ретельні дослідження вказують на дату народження Вільнера в жовтні. Обіцяв уточнити....

Отже, наразі минає 110 років з дня народження першого чемпіона України, і цю дату в Одесі відзначатимуть активно.

Вільнер прожив лише 32 роки. В Одесі, зверніть увагу, він став об’єктом таких політичних цькувань, що втік до Пітера. Та прожив отам недовго: вразила тяжка хвороба...

Наступні дати

Шахова Одеса не збирається зупинитися на згаданих подіях. Наприкінці цього року рівно 100 років минає від того часу, як у ній розпочався так званий «Південно-руський турнір» — фактично перший в історії неофіційний всеукраїнський чемпіонат (згадаймо: слово «Україна» за часів Російської імперії вживали з острахом). І хто виграв це змагання? Представник Одеси Борис Верлинський! Він же 1929 року, перемігши в шостому всесоюзному чемпіонаті, який проходив в Одесі, отримав уперше в країні офіційне звання гросмейстера СРСР. На жаль, за два роки після того Москва протизаконно скасувала цей титул. Але 1935 року його відновила, першим вшанувавши ним Михайла Ботвинника. А заслуги Верлинського проігнорувала...

Це — окремі теми. Ще до них повернемося.

Юхим ЛАЗАРЄВ, майстер спорту з шахів